Потоп. Том III

– Я власним вухам не вiрю!

– Мене здавна Улiссом називають! – скромно зронив пан Заглобa.

– А де мiй лист?

– Ось вiн!

– Вже вам мушу подарувати, що його не вiддали. Бо це пройдисвiт, пiдкований на чотири ноги! Пiдканцлеровi у вас навчитися б, як перемови провадити! Господи, та якби я був королем, то до Царгорода вас би послав.

– Тодi б тут сто тисяч туркiв стояло! – пiдтримав пан Мiхал.

А пан Заглобa всмiхнувся:

– Двiстi, а не сто, щоб я так здоровий був!

– І нiчого пан маршалок не помiтив? – спитав знову Чарнецький.

– Вiн? Ковтав усе, що я йому до рота вкладав, як годований гусак галушки, лише йому слина текла й очi пеленою затягнуло. Я думав, що вибухне на радощах, як шведська граната. Цього чоловiка навiть до пекла лестощами можна завести.

– Тiльки б це на шведах вiдбилося, тiльки б вiдбилося, а маю надiю, що так i буде! – зрадiв пан Чарнецький. – А ви вмiете викручуватися, як лисиця, але вже з пана маршалка так не насмiхайтеся, бо iнший i цього не зробив би. Багато вiд нього залежить.

Адже аж до самого Сандомирa ми пiдемо маетками Любомирських i маршалок одним словом може всю околицю пiдняти, селянству наказати переправи руйнувати, мости палити, а харчi по лiсах ховати. Будете мати заслугу, яку я до смертi вам не забуду, але i пановi маршалковi мушу дякувати, бо вважаю, що не з одного марнославства так вчинив.

Тут вiн у долонi ляснув i гукнув пахолковi:

– Коня менi негайно!.. Куймо залiзо, поки гаряче.

Пiсля чого звернувся до полковникiв:

– Панове, всi зi мною, щоб супровiд був представницький.

– Я також маю iхати? – перепитав пан Заглобa.

– Це ви збудували мiст мiж мною i паном маршалком, тому правильно буде, щоб ви першим по ньому проiхали. Зрештою гадаю, що вас там гарно приймуть. Їдьмо, iдьмо, пане брате, бо iнакше скажу, що ви хочете почату справу на половинi дороги покинути.

– Нiчого не поробиш! Мушу я лише пасок мiцнiше затягнути, щоб там порожньо не калатало. Бо вже менi i сил не дуже стае, хiба би я чимось пiдкрiпився.

– А чим?

– Багато менi розповiдали про каштелянськi меди, яких не довелося менi нiколи скуштувати. А я хотiв би нарештi знати, чи вони кращi, нiж у маршалка?

– Ну, то стременного по кухлику вип’емо, а вже пiсля повернення не будемо собi нi в чому вiдмовляти. Кiлька глечикiв знайдете також, пане, i в себе на квартирi.

Пообiцявши це, звелiв пан каштелян подати кухлi та випили в мiру, задля гумору та хорошого настрою, пiсля чого на коней посiдали i поiхали.