Потоп. Том III

Не змiг врештi-решт витримати в примiщеннi, вийшов у сiни i помiтивши панiв Володийовськогo з Поляновським, спитав:

– Ще не видно делегатiв?

– Мабуть, iм там рaдi, – припустив пан Мiхал.

– Їм рaдi, але менi не радi, бо iнакше пан маршалок своiх би з вiдповiддю прислав.

– Пане каштеляне, – зауважив пан Поляновський, котрий мав велику довiру у вождя, – немае чим журитися. Прийде пан маршалок – добре! Нi, то будемо по-старому чинити. Все одно тече кров iз шведського горщика, а вiдомо, що коли горщик почне протiкати, то все з нього витече.

Пан Чарнецький скривився:

– І з Речi Посполитоi тече. Якщо тепер утечуть, то змiцнiють, прийде iм пiдмога з Пруссii, i нагода буде втрачена!

Сказавши це, ударив рукою об полу вiд нетерплячки, аж тут почувся стукiт копит i басовитий спiв пана Заглоби:

Пiшла Каська до пекарнi,

А Стах iй: «Пусти, прегарна,

Кохана!

Бо снiг паде, вiтер вiе,

Куди ж бiдний я подiюсь

До рана?»

– Хороший знак! Веселими повертаються! – озвався пан Поляновський.

Тим часом прибульцi, побачивши каштеляна, позiстрибували з кульбак, доручили коней пахолкoвi i жваво подалися на ганок. Раптом пан Заглобa пiдкинув шапку вгору i, наслiдуючи голос маршалка так влучно, що хто б його не бачив, мiг би й помилитися, загукав:

– Хай живе пан Чарнецький, наш вождь! Каштелян спохмурнiв i похапцем спитав:

– Є лист для мене?

– Немае, – вiдповiв пан Заглобa, – але е щось краще. Маршалок iз усiм вiйськом добровiльно переходить пiд команду вашоi гiдностi!

Пан Чарнецький пронизав його поглядом, вiдтак звернувся до пана Скшетуськогo, немовби хотiв йому сказати: «Кажiть ви, бо той п’яний, як чiп!» Пан Заглобa справдi був трохи напiдпитку, але пан Скшетуський пiдтвердив його слова, тож здивування вiдбилося на обличчi каштеляна.

– Ходiмо зi мною! – звелiв вiн прибульцям. – Пане Поляновський, пане Володийовський, вас прошу також!

І всi зайшли до свiтлицi. Не встигли вони присiсти, як пан Чарнецький поцiкавився:

– Як вiн вiдреагував на мiй лист?

– Нiяк, – вiдповiв Заглобa.

Тут вiн узявся розповiдати, як усе вiдбулося, як маршалка до рiшення, такого сприятливого, схилив. Пан Чарнецький глипав на нього здивовано щораз бiльше, пан Поляновський за голову хапався, а пан Мiхал вусами ворушив.

– І чому я вас не знав ранiше, як менi Бог милий? – не втримався каштелян.