Потоп. Том II

То розказуйте, що знаете! Що там електор? Не думае нас рятувати з тарапатiв?

– З який тарапатiв?.. Ви присягнули новому королевi, тому не балакайте про тарапати. Як ви собi постелили, так i спiть.

– Присягнули, бо не могли iнакше. З мечами нам над карком стоять. Але ви кажiть так, немовби ми цього не робили.

– Дайте йому чогось випити, нехай йому язик розв’яжеться. Кажiть смiливо, немае тут зрадникiв мiж нами.

– Ви всi зрадники! – обурився пан Анджей. – Тому не хочу з вами пити! Шведськi наймити!

Сказавши це, вiн вийшов iз примiщення ще й дверима грюкнув, а тi залишилися присоромленi та здивованi.

А тим часом вiн подався до Пшаснишa. За кiльканадцять стай до мiста перехопив його шведський патруль i повiв до командування. Рейтарiв було в тому патрулi тiльки шестеро i сьомий унтер-офiцер, тому Сорока i три Кемличi споглядали на них ласо, як вовки на овець, i лише питали очима Кмiцицa, чи не час за них узятися.

Пан Анджей також вiдчував неабияку спокусу, тим бiльшу, що близько текла Угорка з порослими очеретом берегами. Але вiн стримався i дозволив спокiйно вiдвести себе до коменданта.

Там доповiв, хто вiн такий, що з краiни електора прибув i щороку до Суботи з кiньми iздить. Кемличi мали вiдповiднi свiдоцтва, якими добрi знайомi у мiстi iх забезпечили. Тому комендант, i сам прусський нiмець, не став чинити iм перешкод, лише випитував ретельно, яких коней мають, i прагнув iх побачити.

А коли челядь пана Кмiцицa на його вимогу табун пригнала, оглянув його старанно i зауважив:

– Я iх куплю. Іншому вiдiбрав би задарма, але ви з Пруссii, то вас не скривджу.

Пан Кмiциц дещо розгубився. Бо якщо дiйде до продажу, то вiдпаде потреба iхати далi i довелося б йому повернути до Пруссii. Тому назвав таку високу цiну, що була майже вдвiчi вища за реальну вартiсть коней. Несподiвано офiцер не проявив обурення i не став торгуватися.

– Гаразд, – погодився вiн. – Заганяйте коней у стайнi, а я вам плату зараз винесу.

Кемличi зрадiли подумки, але пан Анджей упав у шал i став лаятись.

Не було, однак, iншоi ради, як загнати коней. Інакше впала б одразу пiдозра на продавцiв, що лише про людське око торгують.

Тим часом повернувся офiцер i подав пану Кмiцицу клаптик паперу з написом.

– Що це таке? – зачудувався пан Анджей.

– Грошi, або те саме, що грошi, бо це квитанцiя.

– А де менi заплатять?

– У головнiй ставцi.