Потоп. Том II

Мечникoвi, очевидно, забракло терпiння, бо вiн енергiйно промовив:

– Даремно менi на своi шляхетськi права посилатися. Сила на боцi вашоi свiтлостi, i менi байдуже, де у в’язницi сидiти. Можу бiльше навiть там, нiж тут!

– Годi! – обiрвав його рiзко князь.

– Годi, то й годi! – погодився мечник. – Бог також дасть, що насильства закiнчаться i закон знову запануе. Коротко кажучи, нехай ваша свiтлiсть менi не погрожуе, бо я не боюся.

Богуслав побачив справжнi блискавки гнiву, що замиготiли на обличчi Януша, бо дуже швидко пiдiйшов.

– Про що мова? – поцiкавився вiн, стаючи мiж спiвбесiдниками.

– Я сказав пановi гетьмановi, – пояснив роздратовано мечник, – що волiю в’язницю в Таурогах, нiж у Кейданaх.

– У Таурогах немае в’язницi, лише мiй дiм, в якому ви будете, як у себе вдома. Знаю, що гетьман хоче бачити вас як заручника, а я бачу лише милого гостя.

– Дякую вашiй свiтлостi, – вклонився мечник.

– Це я вам дякую. Випиймо разом, бо кажуть, що дружбу потрiбно вiдразу ж запити, щоб не зiв’яла у зародку.

Сказавши це, Богуслав пiдвiв пана мечника до столу, i вони взялися за келихи.

Годиною пiзнiше мечник повертався хитаючись до своеi кiмнати i повторюючи впiвголоса:

– Хороший пан! Чесний пан! Поряднiшого навiть удень iз лiхтарем не знайти. Золото! Щире золото. Охоче кров за нього я пролив би.

Тим часом брати залишилися сам на сам. Мали ще мiж собою про що порадитись, до того ж i листи прийшли, за якими послали пажа, щоб iх вiд Ганховa принiс.

– Либонь, – сказав Януш, – немае у тому i слова правди, що ти про пана Кмiцица казав?

– Звiсно. Ти й сам це знаеш чудово. Але визнай, чи не мав Мазарiнi рацii? Одним махом поквитався жорстоко з ворогом i вчинив пролом у тiй вродливiй фортецi. Що? Хто так зумiе?.. Це називаеться iнтрига, гiдна першого на свiтi двору! А та Бiлевичiвнa така ж чарiвна, як i прекрасна, i, Матiнко Божа, наче королiвськоi кровi! Я гадав, що зi шкiри вистрибну!

– Пам’ятай, що ти дав слово.

– Якi брови! Який королiвський погляд, аж повагу викликае. Звiдки в такiй панночцi така майже королiвська велич?.. Я бачив якось в Антверпенi Дiану, що на гобеленi майстерно вишита, собак на цiкавого Aктеонa нацьковуе. Один в один вона!

– Гляди, аби пан Кмiциц листiв не оприлюднив, бо тодi нас собаки до смертi загризуть.

– Неправда! Це я пана Кмiцицa на Aктеона перетворю i на смерть засуджу.