Потоп. Том II

І чи вiддасть шведський король йому Литву або хоча б Бiлу Русь?! Чи не забажае якимось схiдним огризком Речi Посполитоi задовольнити вiчно голодного сусiду, щоб мати руки розв’язаними нарештi в Польщi?

Це були запитання, якi постiйно мучили душу князя Янушa. Днi i ночi проводив вiн у неспокоi. Розумiв, що i Понтус Делагардi не посмiв би його трактувати так зверхньо, майже зневажливо, якби не сподiвався, що король схвалить таку поведiнку, або ще гiрше – якби не мав готових на цей випадок iнструкцiй.

«Поки я стою на чолi кiлькох тисяч людей, – мiркував Радзивiлл, – доти ще на мене озиратимуться, але коли забракне менi грошей i коли найманi полки розбiжаться – що буде»?

Водночас прибутки вiд велетенського майна не надходили, iхня бiльша частина була розкидана по всiй Литвi аж до киiвського Полiсся i лежала в руiнi. Пiдляськi маетки вщент сплюндрували конфедерати.

Часом здавалося князевi, що вiн стоiть на краю прiрви. Вiд усiх його дiй i вчинкiв залишалося лише тавро зрадника – нiчого бiльше.

Лякала його також i iнша перспектива – примара смертi. Майже щоночi з’являлася вона перед балдахiном його ложа i махала до нього рукою, немов промовляючи: «Ходiмо в темряву, на той бiк невiдомоi рiчки».

Якби вiн опинився на вершинi слави, якби таку бажану корону мiг одягнути хоча б раз, хоч годинку поносив би на головi, то прийняв би цю страшну, мовчазну почвару, не змигнувши й оком. Але померти i залишити пiсля себе неславу та людське презирство – здавалося цьому вельможi сатанинським i пекельним вiнцем життя.

Не раз також, коли був сам або лише зi своiм астрологом, котрому без мiри довiряв, хапався князь за скронi та повторював пригнiченим голосом:

– Я палаю! Я палаю! Я палаю!

У такому станi вiн збирався в похiд на Пiдляшшя, коли йому за день до виступу дали знати, що князь Богуслав виiхав iз Таурогiв.

Уже на саму звiстку про це князь Януш, ще навiть брата не вздрiвши, наче ожив, бо Богуслав вiз зi собою молодiсть i слiпу вiру в майбутне.

Дiзнавшись, що брат наближаеться, хотiв князь одразу ж iхати назустрiч, але етикет не дозволяв для зустрiчi молодшого виiжджати, тому послав по нього позолочений екiпаж i цiлу хоругву пана Нев’яровськогo для супроводу, а зi шанцiв, насипаних паном Кмiцицем, i зi самого замку наказав стрiляти з гармат, так, немов приiзд самого короля вiтали.