Потоп. Том II

За келихом розповiдав пан Володийовський, що пiд Волковиськом сталося, як оточили його значно бiльшi сили, якi зрадник Золотаренко на допомогу прислав, як уже важко було, аж тут прибуття пана Сапеги змiнило розпачливий захист на блискучу перемогу.

– Ми залишили iм такий про себе спогад, – смiявся пан Мiхал, – що тепер навiть носа з табору не висунуть.

Пiсля цього бесiда перейшла на Радзивiллa. Пан воевода вiтебський мав дуже свiжi вiстi i знав вiд довiрених осiб про все, що в Кейданaх вiдбувалося.

Вiн розповiв, що вислав гетьман литовський такого собi пана Кмiцицa з листом до шведського короля i з проханням, аби з двох бокiв разом ударити на Пiдляшшя.

– Диво з див! – вигукнув пан Заглоба. – Бо коли б не той пан Кмiциц, то ми б так i не зiбралися воедино i мiг нас з’iсти Радзивiлл, якби надiйшов, одного за одним, як седлецькi бублики.

– Розказував менi пан Володийовський про це все, – вiдповiв пан Сапегa, – бо менi здаеться, що вiн мае до вас особисту прихильнiсть.

Шкода, що до батькiвщини ii не мае. Але такi люди, котрi нiкого, крiм себе, не бачать, нiкому добре не служать i кожного зрадити готовi, як у цьому разi пан Кмiциц Радзивiллa.

– Лише мiж нами немае зрадникiв i ми всi до смертi при ясновельможному воеводi стояти готовi! – зауважив пан Жеромський.

– Вiрю, що тут е лише чеснi жовнiри, – пiдтримав пан воевода, – i навiть не сподiвався, що тут такий лад i достаток застану, за що пановi Заглобi мушу бути вдячний.

Пан Заглоба аж раки пiк вiд задоволення, бо йому доти здавалося, що хоча воевода вiтебський i трактуе його ласкаво, але не з таким визнанням та авторитетом, якого собi пан колишнiй регiментар бажав би. І вiн узявся розповiдати, як правив, що зробив, якi запаси зiбрав, до яких дiй удався, гармати спровадив, пiхоту сформував, врештi-решт яку обширну мусив провадити кореспонденцiю.

Не без гордощiв згадав i про листи, надiсланi до короля у вигнаннi, i до Хованськогo, i до електора.

– Згiдно з моiм листом мав би пан електор чiтко визначитися, вiн за нас чи проти нас, – випалив дiдуган iз гордiстю.

Але воевода вiтебський був веселий чоловiк, може, вже й захмелiв трiшки, тому погладив вуса, усмiхнувся злостиво та зронив:

– Панiбрате, а до нiмецького iмператора ви часом не писали?

– Нi! – здивувався пан Заглоба.

– Шкода! – зiтхнув воевода. – Бо то була б розмова рiвного з рiвним.