Потоп. Том II

– Навiть якби я володiв мовою стародавнiх римлян, навiть самого Цицерона або, сягаючи давнiших часiв, славетного Демосфена Афiнського, то не зумiв би краще своiх радощiв висловити, як зворушилися серця нашi на появу вашоi ясновельможноi особи. Радiе у наших серцях уся Рiч Посполита, наймудрiшого вiтаючи сенатора та найкращого свого сина, i тим бiльшою стае наша радiсть, що несподiвана. Ми стояли на цих шанцях зi зброею не вiтати, а воювати готовi. Не радiсних слухати вигукiв, а гарматних громiв.

Не сльози проливати, а кров нашу!.. Коли ж тутешня чутка поширилася, що це захисник вiтчизни, а не зрадник, надходить, воевода вiтебський, а не великий гетьман литовський, Сапегa, а не Радзивiлл…

Але пановi Сапезi було не до розлогих промов, бо вiн нетерпляче махнув рукою, iз добродушною, хоч i королiвською недбалiстю зронив:

– Радзивiлл iде. Через два днi буде тут!

Пан Заглоба розгубився, наче раптово хтось йому язика втяв, бо звiстка про наближення Радзивiлла на нього справила гнiтюче враження.

Тому стояв якусь мить перед паном Сапегою, не знаючи, що далi й казати. Але все ж схаменувся i, витягнувши квапливо булаву з-за пояса, промовив урочисто, пригадуючи собi, як це було пiд Збаражем:

– Мене вiйсько вождем своiм обрало, але я в гiднiшi руки цей знак вiддаю, щоб молодшим подати приклад, як pro publico bono[22 - Pro publico bono (лат.) – для загального добра.] вiд найбiльшоi честi вiдмовлятися потрiбно.

Жовнiри почали вигукувати, але пан Сапегa усмiхнувся лише i промовив:

– Панiбрате! Щоб вас тiльки Радзивiлл не запiдозрив, що зi страху перед ним булаву вiддаете. Був би радий!

– Вже вiн мене знае, – вiдрiзав пан Заглоба, – i в страху не запiдозрить, бо я його перший у Кейданaх присоромив й iншим приклад подав.

– Якщо так, то ведiть до табору, – запропонував пан Сапегa. – Розповiдав менi дорогою пан Володийовський, що ви добрий господарник i що е у вас чим пiдживитися, бо ми дуже стомленi та голоднi.

Сказавши це, воевода спонукав коня, за ним рушили й iншi i в’iхали всi в табiр в атмосферi незмiримоi радостi. Пан Заглоба пригадав собi, що про пана Сапегу розповiдали, що вiн у бенкетах i келихах кохаеться, тому вирiшив гiдно вiдсвяткувати день його прибуття. Та й виступив iз бенкетом, таким чудовим, якого доти в таборi ще не було. Їли всi i пили.