Потоп. Том II

А цього вони б не посмiли зробити, не маючи вiдповiдного наказу, бо шведiв бояться i вiдповiдальнiсть за початок вiйни на себе не вiзьмуть. Вони втямили, що Радзивiлл навмисно шведiв хоче iм пiдставляти. Нехай би хоча б одного пiдстрелили або зарубали, зараз же вiйна була б. Септентрони тепер не знають, що робити, якщо Литва – пiддана шведiв. Тому стоять на мiсцi, чекаючи, що буде далi, не воюючи. Саме тому Радзивiллa не чiпатимуть i кривди йому не зроблять, а вiн прямо на вас пiде i по черзi розбиватиме, якщо ви не згуртуетесь.

Богом молю! Зробiть це i воеводу вiтебського кличте, бо i йому тепер до вас через септентронiв буде легше дiстатися, поки вони одурiлi стоять. Я хотiв вас застерегти пiд iншим прiзвищем, щоб ви легше повiрили, але не вийшло, тому своiм пiдписуюсь. Буде бiда, якщо ви не повiрите, бо й я вже не той, ким був, а дасть Бог, щось зовсiм iнше ще про мене почуете.

    Кмiциц».

– Ви хотiли знати, як Радзивiлл прийде до нас, ось, маете й вiдповiдь! – озвався Ян Скшетуський.

– Це правда.

Хорошi аргументи! – погодився пан Володийовський.

– Хорошi? Та то святi аргументи! – вигукнув пан Заглоба. – Тут не може бути сумнiвiв. Я перший цього чоловiка розкусив i хоч немае прокляття, якого б на його голову не проголошували, скажу вам, що ще його будемо благословляти. Менi досить на людину глянути, щоб знати, чого вона вартуе. Пам’ятаете, як вiн менi до серця припав у Кейданaх? Сам вiн нас також шануе, як лицарiв, а коли мое прiзвище вперше почув, то мене мало не задушив вiд поваги i через мене вас усiх урятував.

– Ваша шляхетнiсть зовсiм не змiнилася, – зауважив пан Рендзян, – з якого б це дива пан Кмiциц мав бiльше поваги до вас, нiж до мого пана, чи до пана Володийовського?

– Телепню! – вiдповiв пан Заглоба. – Вас вiн одразу розкусив i якщо вас кличе орендарем, то кпини береже щодо Вонсошi лише через полiтику!

– А може, i вас через полiтику поважае? – вiдбрив пан Рендзян.

– Та це ясно, як бiлий день. Одружiться, пане орендарю, то ще краще будете буцати.

Я вже в цьому!

– Все це добре, – гмикнув пан Володийовський, – але якщо вiн так щиро нам добра бажае, то чому сам до нас не приiхав, замiсть того, щоб, як вовк, повз нас утiкати i людей наших кусати?

– То не ваша проблема, пане Мiхале, – вiдповiв пан Заглоба. – Що ми ухвалимо, те й робiть i не помилитесь. Якби вашi жарти були вартi вашоi шаблi, то ви б уже великим гетьманом замiсть пана Ревери Потоцькогo були. А з якого це дива пан Кмiциц мав би сюди приiжджати?..