Потоп. Том I

У нас в Оршi кажуть: «Просiть, а якщо не дають, то самi берiть!»

Тут пан Анджей допався руки дiвчини i почав ii цiлувати, але панночка й не дуже пручалася, щоб не проявити неприязнi.

Потiм зайшла панна Кульвецiвна i, побачивши, що вiдбуваеться, звела очi догори. Таке ухиляння iй не вдалося, однак вона не смiла комусь докоряти, i запросила на вечерю.

Обое подалися, взявшись за руки, як брат i сестра, в iдальню, де був накритий стiл, а на ньому все рясно iжею заставлено, особливо м’ясом, була й пляшка вина в павутинi, що сил додае.

Гарно велося молодятам, радiсно та весело. Панночка вже повечеряла, лишень тiльки пан Кмiциц сидiв i iв iз такою самою жвавiстю, з якою вiн промовляв ранiше.

Олюнька поглядала на нього збоку, рада, що вiн iсть i п’е, а пiзнiше, коли перший голод був погамований, знову почала розпитувати:

– То ви не з-пiд Оршi iдете?

– Чи я знаю звiдки?! Був сьогоднi тут, а завтра – там! Так на ворога ходив, як вовк на вiвцi, i що можна було урвати, те й уривав.

– А як вам вдалося такоi сили набути, що навiть сам гетьман був змушений вам поступитися?

– Як вдалося? Та тому, що я готовий на все, такий вже в мене характер!

– Менi покiйний дiдусь розповiдав… Добре, що вас не вбили.

– Гей! Мене закривали там шапкою i рукою, як птаха в гнiздi, i те, що накрили, я врятував, а в iнших мiсцях мене покусали. Так натерпiвся, нiби виставили цiну на мою голову… Ще й поголос пустили!

– В iм’я Отця i Сина! – зойкнула з неудаваним страхом Олюнька, позираючи захоплено на молодика, котрий одночасно повiдомляв про цiну на свою голову i про поголос.

– А вам знадобилося багато захисникiв?

– У мене було двiстi своiх драгунiв, дуже гiдних, але iх упродовж мiсяця порубали. Потiм я ходив iз добровольцями, котрих позбирав, де тiльки мiг, не перебираючи. Хорошi хлопи до бою, але негiдники з негiдникiв! Тi, хто не загинув, рано чи пiзно зiйдуть на пси…

Пан Анджей знову засмiявся, випив келих вина i додав:

– Таких вiдчайдухiв, панно, ви щe нiколи не бачили.

Хай iм грець! Офiцери – всi шляхта з наших сторiн, родичi, гiднi люди, але майже на кожному висить кондемнат[7 - Кондемнат – у стародавньому польському правi: вирок, винесений заочно.]. Сидять тепер у Любичi, бо що я ще мав iз ними робити?

– То ви хочете всю хоругву до нас притягти?..

– Саме так. Ворог зачинився в мiстах, бо зима люта! Моi люди також позносилися, як мiтли вiд постiйного пiдмiтання, тому менi князь воевода зимовi квартири в Паневежисi видiлив.