Потоп. Том I

– Та це не мае значення, бо й мiй дiдусь був вояком, але дякую за застереження! – вiдказала Олюнька, так солодко глянувши на пана Анджея, що його серце, як вiск, розтопилося, тому вiн сказав:

– Ви з мене нитки сукати можете!

– О, ви не подiбнi на тих, з кого нитки сукати можна! З норовливими завжди найважче.

Пан Кмiциц показав бiлi, наче вовчi, зуби в усмiшцi.

– Тобто? – поцiкавився вiн. – Хiба не достатньо чiткими були домовленостi наших батькiв, щоб я спокiйно спадок отримав i рiзнi приемностi разом iз ним?

– А якоi б вам хотiлося найбiльше?

– Якщо кохаеш, то падай до нiг – ось якоi!

Сказавши це, пан Кмiциц кинувся на колiна, а панночка зойкнула, ховаючи ноги пiд крiсло:

– Заради Бога! Про таке в угодi не згадувалося! Дайте менi спокiй, бо я розгнiваюсь… Тiтка може зараз надiйти…

Та хлопець залишився на колiнах, пiдняв голову i задивився в очi коханоi.

– Та нехай хоч цiла хоругва тiток надiйде, я вiд свого не вiдступлюся!

– Встаньте, пане.

– Вже встаю.

– Сiдайте, пане.

– Вже сiдаю.

– Ох i гульвiса, якийсь Юда з вас!

– Неправда, бо якщо я цiлую, то щиро… Хочете дiзнатися?

– Спробуйте тiльки наважитись!

Проте панна Олександра смiялася, а вiд нього аж слiпило молодiстю та веселощами. Його нiздрi роздувалися, як у молодого лошака благородноi кровi.

– Ой! Ой! – застогнав вiн. – Якi ж у вас очi, а якi щiчки! Рятуйте мене всi святi, бо не стримаюсь!

– Не треба кликати всiх святих.

Ви вiялися десь чотири роки, навiть сюди не зазирали, то вiйтеся собi далi!

– Ба! Я знав лише пiдробку. Покараю цього художника смолою, а потiм у пiр’я викаляти i на ринку в Упiтi батогом перiщити. І скажу щиро: якщо хочете, панночко, то можете його пробачити! А якщо нi, то вiн голови позбудеться! Я так собi подумав, споглядаючи на цю пiдробку: гадина гладка, бо вона така, але гладеньких не бракуе у свiтi, я маю час! Покiйний батько наполягав, щоб iхати, а я йому завжди те саме: маю час! Зненацька не зникне! Панночки на вiйни не ходять i не гинуть.

Я не противився волi батька, Бог свiдок, але спочатку хотiв пiзнати вiйну, i на власнiй шкурi ii вiдчув. Тепер визнаю, що був дурний, бо я мiг i одруженим iти на вiйну, а тут на мене б ласощi чекали. Слава Богу, що мене не всього усiкли. Дозвольте, панно, ручку поцiлувати.

– Краще не треба.

– Тодi не проситиму.