Потоп. Том I

Але ви так вiдвертаетесь вiд грубки, що я досi не можу вас розгледiти. О, так! Обернiться нарештi, а я з iншого боку пiдiйду! О, так!

Сказавши це, смiливий вояк схопив за руку дiвчину, що не сподiвалася такого раптового вчинку, й обернув до вогню, закрутивши нею, як дзигою.

Панночка розгубилася ще бiльше i, прикривши очi довгими вiями, стояла яскравим свiтлом i власною вродою засоромлена. Пан Кмiциц нарештi вiдпустив дiвчину i вдарив себе об поли.

– Бог таки любить мене, який скарб! Та я дам на сто мес за свого благодiйника, що менi вас заповiв.

– Не так хутко, бо я ще не ваша, – застерегла Олюнька.

– Але будете, навiть якщо доведеться спалити цю оселю! Заради Бога! Я мiркував, що угода укладена, але бачу, що художник високо мiряв, але схибив. Хай йому грець i хiба печi малювати, бо не все золото, що блищить. Гарно ж мене нагрiли, щоб мене куля вцiлила!

– Покiйний дiдусь розповiдав менi, якi ви гарячi.

– А в нас усi такi у Смоленську, не те, що вашi жемайти.

Олюнька всмiхнулась, i ii голос став твердiшим, коли звела на залицяльника очi:

– Гей! То, може, й татарин живе у вас?

– Байдуже! А ви моя з волi батька та серця.

– Стосовно серця я ще не впевнена.

– Якби це не було так, то я проштрикнув би ножем свое серце!

– Смiшно ви якось промовляете… Але ми все ще в людськiй… Будь ласка, заходьте в покоi. Пiсля довгоi дороги i вечеря зайвою не буде. Прошу!

Тут Олюнька звернулася до панни Кульвецiвни:

– Тiтонькa пiде з нами?

Молодий хорунжий рiзко пiдняв голову:

– Тiтонькa? – поцiкавився вiн.

– Моя, панна Кульвецiвна.

– То вона й моя, – сказав вiн i взяв руку для поцiлунку. – Заради Бога! Бо я маю товариша в хоругвi, iм’я котрого Кульвець-Гiпокентавр. То часом не ваш родич?

– Авжеж, вiн iз наших! – пiдтвердила стара панна.

– Хороший чоловiк, але вiтрогон, як i я! – додав пан Кмiциц.

Тим часом з’явився парубок зi свiтлом, вiдтак перейшли у сiни, де пан Анджей самотужки скинув iз себе шубу, пiсля чого подалися в iнший бiк, до покоiв для гостей.

Як тiльки вони пiшли, прядильницi збилися щiльнiше до гурту i взялися плiткувати мiж собою, кожна зi своiми зауваженнями. Стрункий юнак iм дуже сподобався, тож не шкодували слiв для його оцiнки, розсипаючись похвалами одна перед одною.

– Вiд нього наче свiтло ллеться, – казала одна. – Коли увiйшов, я подумала, що це королевич.