Потоп. Том I

Раптом вiн ущух, мабуть, санки зупинилися перед будинком.

– Поглянь, хто приiхав, – наказала панна Кульвецiвна жемайтiйцевi, що обертав жорна.

Той вийшов iз челядноi, однак уже за мить повернувся i, взявшись за ручку жорна, флегматично повiдомив:

– Панас Кмiтас[5 - У жемайтськiй i литовськiй мовах характерне додавання до iменникiв закiнчення -ас.].

– І слово сталося тiлом[6 - Євангелiе вiд Івана 1:14. Переклад Івана Огiенка.], – вигукнула панна Кульвецiвна.

Прядильницi схопилися на рiвнi ноги, а куделя та веретена посипалися на пiдлогу.

Панна Олександра i собi встала. Їi серце забилося, як молоток, обличчя взялося рум’янцем, але вiдразу зблiдло. Дiвчина навмисно вiдвернулася вiд камiна, щоб не показати, наскiльки вона схвильована.

Раптом у дверях з’явилася висока постать у шубi та хутрянiй шапцi. Молодий чоловiк вийшов на середину кiмнати, i побачивши, що опинився в челяднiй, спитав дзвiнким голосом, не знiмаючи головного убору:

– Агов, а де ж та ваша панна?

– Я тут, – вiдповiла досить впевненим голосом Бiлевичiвнa.

Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув ii на пiдлогу i вклонився:

– А я – Анджей Кмiциц.

Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потiм знову втупився в землю. Та навiть цього часу вистачило, щоб панночка помiтила високо пiдголену чуприну кольору жита, сiрi очi, що пильно на неi дивилися, темнi вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе i юнацьке.

Прибулець уперся в бiк лiвою рукою, а правою пiдкрутив вус, вiдтак сказав:

– Я ще навiть у Любичi не був, так сюди птахою поспiшав до нiг панни лiсничiвни вклонитися.

– То ви, пане, знали про смерть дiдуся пiдкоморного? – спитала панночка.

– Я не знав, але оплакував його гiркими сльозами, мого благодiйника, коли про його смерть вiд тих сарак дiзнався, котрi з цих мiсцин до мене прибилися. Вiн був щирим приятелем, майже братом моему померлому батьковi. Мабуть, вам добре вiдомо, що чотири роки тому пiд Оршу вiн прибув до нас.

Дiвчину збентежила ця зухвала промова, тому, бажаючи змiнити тему, вона запитала:

– То ви ще навiть свого Любича не бачили?

– Для цього ще буде час. Спочатку служба i коштовний спадок, який я хотiв би успадкувати насамперед.