Романи

Це було так безглуздо – починати наступний курс iз додаткових занять у задушливiй кiмнатi, намагаючись осмислити зануднi перетини конусiв. Мiстер Рунi, мимовiльний наставник дубоголових, проводив заняття i викурював одну за одною сигарети «Пел Мел», малюючи дiаграми i виводячи рiвняння вiд шостоi ранку i до пiвночi.

– Отже, Лангедаку, якщо я використаю цю формулу, де буде точка «А»?

Лангедак випрямляв усi своi важкi фути футбольноi маси i намагався сконцентруватись.

– У… а… хай йому грець, якщо я знаю, мiстере Рунi.

– Звичайно, звичайно, не можна застосувати цю формулу тут. Ось що я хотiв вiд вас почути.

– Так, не можемо, звичайно.

– А знаете, чому?

– Думаю, так…

– Якщо ви ще не зрозумiли, то скажiть менi, я тут для того, щоб вам пояснити.

– Мiстере Рунi, якщо ви не проти – пояснiть ще раз.

– З радiстю. Отже, маемо точку «А»…

Кiмната була лабораторiею безголових – два довжелезнi столи iз зошитами, перед ними – мiстер Рунi без пiджака i десяток хлопцiв, згорблених на стiльцях: Фред Слоун, пiтчер, якому неодмiнно потрiбно було здати талони; «Сухий» Лангедак, який цiеi осенi мiг би перемогти команду Єля, якби набрав нещаснi п’ятдесят вiдсоткiв; Мак Дауелл, розбишака-першокурсник, який вважав, що бути серед цих багатообiцяючих атлетiв – то вершина досягнення.

– Шкода менi тих нещасних, якi не мають анi цента на репетитора i мусять все пiдтягати самi за семестр, – сказав вiн якось Еморi iз недбало звiшеною сигаретою в блiдих губах.

І так багато було слiв «ти i я» в розмовi Мак Дауелла, що Еморi ледь не виштовхнув його з вiкна. Наступного лютого його мама буде дивуватись, чому вiн не вступив до клубу i не збiльшить йому кишенькових… маленький дурний провiнцiал…

Крiзь дим i нудотливу атмосферу, крiзь його глибоку задуму доносився чийсь безпорадний вигук: «Я не розумiю! Повторiть iще раз, мiстере Рунi!» Бiльшiсть iз них були такi туполобi i такi байдужi, що вони навiть i не визнали б, що чогось не розумiють (серед них був i Еморi).