Романи

Вiн хотiв поцiлувати ii i зламати ii опiр (так вiн зможе поiхати завтра зранку, i щоб не перейматись цим бiльше). І навпаки, якщо вiн не поцiлуе ii, то буде привiд дратуватись… Його впевненiсть у собi як у завойовнику похитнулася б. І не годилось вийти переможеним з такою упертою воiтелькою, як Ізабель.

Можливо, вона здогадувалась про все це. У будь-якому разi, ця нiч, яка мала стати звершенням романтики, зникала на крилах нiчних метеликiв над головою, iз запахами придорожних садiв. Але не було анi меланхолiйних слiв, анi солодких зiтхань.

Потiм вони повечеряли шоколадним тортом з iмбирним пивом у буфетi, й Еморi оголосив свое рiшення:

– Я iду завтра зранку.

– Чому?

– А чом би й нi? – вiдрiзав вiн.

– У цьому немае потреби.

– Однак я вже вирiшив.

– Гаразд. Якщо ти настоюеш на цьому, хоч це виглядае смiшно…

– Ну, не треба це так обставляти, – заперечив вiн.

– …просто тому, що я не дозволила себе поцiлувати. Хiба нi?

– Слухай, Ізабель, – перервав вiн. – Ти знаеш – це не так, а навiть якби й так? Ми досягнули певноi стадii, коли ми або цiлуемось, або… або – нiчого.

Вона вагалась.

– Я навiть не знаю, що думати про тебе, – почала вона слабку i надто невдалу спробу порозумiтися. – Ти такий дивний…

– Чим саме?

– Ну, я гадала, ти такий упевнений в собi, i все таке… Пам’ятаеш, ти колись казав, що можеш робити все, що захочеш, чи отримати все, що хочеш?

Еморi почервонiв (вiн багато що iй наговорив).

– Ну i що?

– Сьогоднi ти, здаеться, не був такий упевнений в собi. Може, ти просто хвалько.

– Аж нiяк, – заперечив вiн. – У Принстонi…

– Ой, цей твiй Принстон! Ти повсякчас про нього говориш, здаеться, що нiчого бiльше не iснуе! Може, ти й пишеш краще, нiж будь-хто в тiй своiй газетi; може, першокурсники й думають, що ти дуже поважна персона…

– Ти не розумiеш…

– О нi, я розумiю! – перебила вона. – Дуже добре розумiю, бо ти постiйно говориш лише про себе. Колись менi це подобалось, а тепер нi.

– Сьогоднi я теж говорив тiльки про себе?

– В тому-то й рiч, – наполягала Ізабель. – Сьогоднi ти мене просто засмутив… Ти сидiв i спостерiгав, куди я дивлюсь. Я постiйно мушу думати, коли розмовляю з тобою, – ти такий скептичний…

– Отже, я примушую тебе думати? – повторив Еморi глузливо.

– Я з тобою повсякчас напружена, – уперто вела свое вона. – І коли ти аналiзуеш кожну дрiбну емоцiю i дiю – у мене просто вибухають нерви.