Романи

Пiсля стандартного «собачого вальсу» хтось завiв «Голуб’ят у лiсi», i в iхне гнiздечко долинув м’який тенор:

Дай руку менi,

В казковому снi

будемо поруч всi ночi i днi.

Ізабель почала тихо пiдспiвувати i раптом аж затремтiла, коли вiдчула руку Еморi на своiй руцi.

– Ізабель… – прошепотiв вiн. – Ви знаете, я втрачаю голову через вас! Може, я вам байдужий?

– Нi…

– Може, е ще хтось у вашому серцi?

– Немае… – Вiн ледь мiг чути ii, хоча нахилився так близько, що вiдчував ii подих на своiй щоцi.

– Ізабель, я повертаюсь до коледжу на довгих шiсть мiсяцiв, то чому б нам… лише один солодкий спогад про вас.

– Зачинiть дверi… – Голос ii тихо прошелестiв (вiн навiть не зрозумiв, чи вона справдi щось вимовила).

Вiн легко штовхнув дверi, вони зачинились, музика, здавалось, вiбрувала просто за дверима.

Мiсяць зiйшов,

Час прощання прийшов…

«Яка прекрасна пiсня», – подумала вона. Усе було прекрасно сьогоднi, а передовсiм – ця романтична сцена в цiй затишнiй кiмнатi.

Руки iхнi сплелись, i так хвилююче близько те, що неуникно мало статись. Все ii майбутне видавалось iй нескiнченною низкою ось таких чудових сцен: у мiсячному сяйвi i пiд блiдими зорями, в затишних салонах лiмузинiв i в затишних кабрiолетах, ховаючись десь пiд кронами дерев (правда, головний герой мiг помiнятись, хоча цей теж був доволi милий). Вiн нiжно взяв ii за руку. Потiм раптом повернув ii долонею догори i прилинув губами.

– Ізабель… – Шепiт його змiшався з музикою, i нiби хвилею iх пригорнуло одне до одного.

– Можна я вас поцiлую, Ізабель, Ізабель?

Їi напiввiдкритi вуста потягнулись до нього у пiвтемрявi. Раптом звiдкись долинув галас i тупiт нiг, який стрiмко наближався до них. Еморi блискавично дотягнувся до вимикача й увiмкнув свiтильник. І коли дверi прочинились i до кiмнати влетiло трiйко юнакiв, серед них – розлючений i обдiлений увагою Фроггi, вiн уже гортав журнали на столику, а вона сидiла нерухомо, спокiйна i зовсiм не присоромлена, i навiть привiтала iх люб’язною усмiшкою.

Але серце ii шалено калатало, i почувала вона себе так, нiби у неi щось вiдняли.

Вочевидь, все скiнчилося… Їх гучно покликали до танцю, вони глянули одне на одного, i в поглядi його був вiдчай, а в ii поглядi – жаль. Вечiр однак продовжувався, кавалери пiдбадьорились i знову змагались за право танцю з дiвчиною.

О пiв на дванадцяту Еморi чемно потиснув iй руку, оточений усiма, хто хотiв побажати йому щасливоi дороги.