Аліса в Дивокраї

З однiеi полички Алiса, пролiтаючи, прихопила жбанок; на ньому був напис «ДЖЕМ ІЗ ПОМАРАНЧІВ», та всерединi, як на зло, виявилося порожньо. Просто кинути посудину вона не захотiла, боячись забити когось унизу, й примудрилася запхати жбанок до якоiсь шафки, яку саме проминала.

«Що ж, – думала Алiса, – пiсля такого падiння загуркотiти зi сходiв буде як раз плюнути. Якою хороброю мене всi вдома вважатимуть! Та я б навiть i не кавкнула, якби зверглася з вершечка будинку!» (І це, треба сказати, було аж занадто схоже на правду.

)

Униз, униз, униз. Невже це падiння нiколи не закiнчиться!

– Цiкаво, скiльки миль[2 - Миля(англiйська) – мiра довжини, що дорiвнюе 1,609 км.] я вже пролетiла? – промовила Алiса вголос. – Певно, я маю наближатися до центру Землi. Так, помiркуймо: здаеться, це мусить бути десь чотири тисячi миль углибину… (бо ж, розумiете, Алiса вивчила кiлька таких цiкавинок на уроках у класi, i хоч тепер була НЕ НАДТО добра можливiсть похизуватися знаннями, позаяк бракувало слухачiв, зате можна було повправлятися у повтореннi)…так, вiдстань начебто правильна… але ж цiкаво, на якiй я широтi та довготi? (Алiса зеленого поняття не мала, що таке широта чи довгота, проте вважала, що такi гарнi й величнi слова не грiх i вимовити зайвий раз.

)

Невдовзi вона знову заговорила:

– Ото буде дивина, якщо я пролечу просто КРІЗЬ Землю! Певно, весело буде вискочити помiж людей, що ходять догори дригом! Антипати, чи як iх… (зараз Алiса навiть порадiла, що НІХТО ii не чуе, бо слово звучало якось не зовсiм правильно[3 - Алiса, ясна рiч, намагаеться згадати слово «антиподи» – тобто мешканцi дiаметрально протилежноi точки земноi кулi.

])…та менi доведеться запитати в них, що то за краiна, до речi. Прошу панi, це Нова Зеландiя чи Австралiя? (Й Алiса спробувала зробити кнiксен… Тiльки уявiть собi, що то за кнiксен, коли перевертом летиш у повiтрi! Думаете, ви б упоралися?) Ще подумае через цi розпитування, що я – якась мала невiгласка! Нi, питати не годиться: може, побачу десь напис.

Униз, униз, униз. Робити було нiчого, тож Алiса невдовзi знову почала говорити:

– Дiна дуже сумуватиме за мною цього вечора, ще б пак! (Дiною звали кiшку.) Сподiваюся, вони не забудуть поставити iй тарiлочку з молоком пiд час вечiрнього чаю[4 - Вечiрнiй чай (tea-time) – традицiйне для англiйцiв чаювання о 17.00, що увiйшло в традицiю саме за часiв королеви Вiкторii, за яких вiдбулися й Алiсинi пригоди.]? Моя люба Дiно! Як би я хотiла, щоби ти була тут, зi мною.