Історія Флоренції. Державець

Якщо згадати, що державу протягом сторiч розглядали як втiлення волi Божоi та божественноi мудростi так само, як i моралi, то визнання людськоi природи державностi цiлком закономiрно мае певною мiрою протиставляти полiтику та мораль. Мораль залишаеться виразником волi Божоi, полiтика ж – проявом людськоi волi. Це й стало тим змiстовним внеском, який був продиктований ренесансним свiтобаченням: «Фортуна розпоряджаеться однiею половиною наших дiй, але дозволяе нам управляти другою половиною». Ця свобода «управлiння» проявляеться, за Мак’явеллi, в умiннi узгодити своi вчинки з фортуною.

Оскiльки ж фортуна мiнлива, то мудрiсть державця полягае в тому, що вiн мае повсякчас шукати такого способу дii, який би вiдповiдав часу та обставинам або ж порядку речей. Це й визначае успiхи чи неуспiхи державця. Моральним стае все те, що дае можливiсть досягнути успiхiв будь-якою цiною.

Це певною мiрою пояснюе ту суперечливiсть моральних оцiнок, якi наводить Мак’явеллi у своiй працi i якi покликанi вiдiграти роль «прикладiв» для показу тих шляхiв, що iх повинен обирати державець залежно вiд ситуацii.

Обгрунтування республiканських iдей Мак’явеллi завершуе на сторiнках «Історii Флоренцii». Ця праця, замовлена йому флорентiйським унiверситетом, який тодi очолював Джулiо Медiчi, писалася протягом 1520–1526 рокiв, за умови виплати авторовi 100 флоринiв щорiчно, а вiдтак була вручена папi Климентовi VII. У тi часи мiста-держави замовляли вченим написання своiх iсторiй. Вiдомi хронiки Вiлланi, Стефанi, Каппонi, «Декади» Бйондо, «Історiя Флоренцii» Кавалькантi, «Флорентiйська iсторiя» Поджо Браччолiнi та iншi працi.

Мак’явеллi викладае iсторичнi факти не завжди послiдовно, у нього е велика кiлькiсть помилкових оцiнок. Але вiдомий дослiдник захiдноевропейськоi середньовiчноi iсторiографii О. Л. Ванштейн сказав так: «Мiсце, яке займае Мак’явеллi в iсторiографii, визначаеться не фактичним змiстом його праць, а оцiнками окремих явищ та загальною iсторичною концепцiею, сприйняттям минулого та засобами, за допомогою яких минуле стае на службу iнтересам сьогодення»[4 - Ванштейн О.

Л. Западноевропейская средневековая историография. – М.; Л., 1964. – С. 279.].

Зрозумiло, що iсторiографiчнi принципи Мак’явеллi аж нiяк не вписувалися в тi iсторiософськi концепцii, якi були провiдними у творчостi письменникiв та мислителiв Середньовiччя i присвячувалися питанням про спiввiдношення свiтськоi та духовноi влади, влади папи, iмператора тощо.