Історія Флоренції. Державець

Комедiйнiсть невесела – змальовуючи себе в образi старого залицяльника Нiкомаха (в iменi якого простежуеться абревiатура iменi Нiкколо Мак’явеллi), висмiюючи його (а фактично самого себе), автор змальовуе суперечливiсть «потоку життя».

В единому своему новелiстичному творi «Бельфагор» Мак’явеллi пiдкреслюе зло реального життя – чорт, познайомившись iз земними конфлiктами й трагедiями, проситься назад у пекло. Там спокiйнiше, нiж на землi.

У поетичних творах, чотирьох капiтоло (невеличких поемах, якi характеризуються сатирично-бурлескними мотивами) – «Про невдячнiсть», «Про долю», «Про пиху», «Про випадок», – можна простежити становлення основних iдей тих творiв, якi прославили його iм’я, – «Державець» та «Історiя Флоренцii».

І все ж уся лiтературна творчiсть Мак’явеллi нерозривно пов’язана i певною мiрою пiдпорядкована Мак’явеллi-полiтику: практику та теоретику.

Початки його теоретичних пошукiв припадають на 1513 p., коли вiн розпочав «Роздуми про десять книжок Тiта Лiвiя». Мак’явеллi поставив перед собою завдання: в дiалозi з мудрими спiвбесiдниками, починаючи вiд Платона й Арiстотеля, сформувати для себе своi власнi максими.

Саме надiя на повернення до «живоi» полiтики змусила Мак’явеллi написати славнозвiсного «Державця», який мав прислужитися новим володарям Флоренцii, давши iм своерiдну програму управлiння державою.

І хоч за часiв Мак’явеллi ця тема була досить модна, однак саме в нього вона набула такого звучання, що стала, можна сказати, вiчною. Тому до «Державця» в XVI–XVII ст. зверталися по допомогу в дипломатичному та полiтичному мистецтвi; у XVIII ст. – в iсторiографiчному планi, а в XX ст. – як до класичноi працi з полiтологii.

Це стае зрозумiлим, коли розглянути основнi iдеi працi Мак’явеллi. Центральною серед них е проголошення могутностi та сили людини, ii розуму, знань та волi, що й робить ii творцем-Демiургом, здатним змiнювати свiт вiдповiдно до власних потреб та планiв.

Адже саме це розумiння людського буття проголосила епоха Мак’явеллi, епоха титанiв Вiдродження. Вiдбуваеться рiзкий перехiд вiд статичного середньовiчного свiтобачення до визнання вiчноi рухливостi й навiть внутрiшньоi невпорядкованостi, конфлiктностi свiту. Принцип авторитаризму зберiгаеться, але вiн втрачае, так би мовити, монархiчний («монологiчний») характер.