Гітара, кості, кастет

Альтернативи не було, тож темношкiрий Гюго вiдкрив браму й рушив по гравiйнiй дорiжцi за своiм господарем, кидаючи лиш збайдужiлi позирки, як подобае закоренiлому мандрiвнику, на червону гойдалку та кам’яну статую Дiани, котра повертала до них свое зiпсоване бурями обличчя.

У ту ж мить, коли обое наблизилися до веранди, Амантiс прокинулася, ривком сiла й оглянула вiзитерiв.

Джентльмен був молодим, мав приблизно двадцять чотири; звали його Джим Пауелл. Одягнутий був у готовий тiсний костюм, запилюжений, i, як здавалося, здатний здiйнятися в небо будь-якоi митi, тому лiнiя з шести безглуздих гудзикiв крiпила його тiло.

Надмiрна кiлькiсть гудзикiв прикрашала також рукави пальто, й Амантiс не змогла втриматися, аби не глянути на боковi шви штанини: чи немае гудзикiв i там. Та кишенi вирiзнялися лиш своерiдною формою, що нагадувала дзвiночки. Жилет був коротким, ледь стримуючи трепет дивовижноi краватки теплим вiтерцем.

Гiсть ввiчливо вклонився й разом iз тим змахнув пил iз колiн солом’яним капелюхом.

– Доброго вечора, – вимовив вiдчайдушним «джорджiанським» акцентом. – Мое авто зламалося одразу ж бiля ваших ворiт. Ось i хотiв поцiкавитися, чи не позичите молотка та цвяхiв, менi ненадовго.

Амантiс розсмiялася. Вона смiялася й не могла спинитися. Мiстер Джим Пауелл смiявся теж – iз ввiчливостi та солiдарностi. Його камердинер, заглиблений в муки власного темношкiрого зростання, единий зберiгав величну серйознiсть.

– Менi, мабуть, варто представитися, хто я, – сказав гiсть. – Я Пауелл. Житель Тарлтона, Джорджiя. Цей темношкiрий – мiй хлопчик, Гюго.

– Ваш син? – дiвчина зовсiм розгубилася й переводила погляд то на одного, то на iншого.

– Нi, це мiй камердинер. У вас, либонь, так кличуть. Ми називаемо негрiв хлопчиськами.

При згадцi прекрасних звичаiв своеi батькiвщини хлопчик Гюго заклав руки за спину й хмуро-презирливим поглядом втупився собi пiд ноги.

– Ага, – пробурмотiв вiн, – я камердинер.

– А куди ви iхали? – спитала Амантiс.

– На Пiвнiч, провести там лiто.

– Куди саме?

Турист недбало махнув рукою, нiби охоплюючи своiм жестом i Адирондакський парк, i Тисячу Островiв, i Ньюпорт, – та тiльки мовив:

– Ми пошукаемо щастя в Нью-Йорку.

– Ранiше ви там бували?

– Нiколи. Та в Атланту iздив кiльканадцять разiв.