Аліса в Дивокраї

За деякий час стало зрозумiло, що нiчого бiльше не вiдбуваеться, i вона вирiшила не гаючись iти до садка. Та що за лихо! Вже бiля дверей бiдолаха згадала, що забула маленький золотий ключик, а пiдiйшовши до столу, зрозумiла, що не може його дiстати: вона прекрасно бачила ключ крiзь скляну стiльничку й щосили намагалася вилiзти нагору однiею з нiжок, та нiжка була занадто ковзкою; тож коли нарештi Алiсу геть зморили цi безплiднi зусилля, бiдна крихiтка сiла й розплакалася.

– Ну ж бо, немае сенсу сидiти й отак собi рюмсати, – озвалася Алiса до себе доволi суворо.

Зазвичай Алiса давала собi слушнi поради (хоча й рiдко iм слiдувала), а iнколи лаяла себе так безжально, що аж на очi iй наверталися сльози. Одного разу, пригадуеться, вона намагалася накрутити собi вуха за те, що шахрувала в грi у крокет, в яку грала сама проти себе, бо ж ця дивовижна дитина просто обожнювала вдавати з себе одночасно двох людей. «Але зараз немае сенсу, – подумала бiдолашна Алiса, – вдавати iз себе двох людей.

Невдовзi в око iй впала невеличка скляна скринька, що лежала попiд столом: коли Алiса вiдкрила ii, то побачила крихiтний кекс, на якому коринкою[6 - Коринка – чорнi дрiбнi родзинки без кiсточок.] було прегарно викладено: «З’ЇЖ МЕНЕ».

– Що ж, я його з’iм, – промовила Алiса, – i тодi, якщо вiд цього я почну рости, то зможу взяти ключа, а якщо знову малiти, то проповзу попiд дверима; отже, так чи iнак я потраплю до саду, й менi цiлковито начхати, як саме це станеться!

Алiса вiдкусила шматочок i тривожно повторювала сама до себе: «Так чи iнак? Так чи iнак?», поклавши руку собi на макiвку, щоби вiдчути, в який бiк вона росте, й чимало здивувалася, побачивши, що залишаеться того самого зросту; ясна рiч, в основному таке й вiдбуваеться з людьми, що iдять кекс, але Алiса настiльки призвичаiлася вже не чекати нiчого, окрiм якихось чудасiй, що iй здалося доволi нудним i недотепним те, що життя знову стае навдивовижу звичним.

Тож вона хутко взялася до справи й невдовзi покiнчила з кексом.

Роздiл другий

Озеро слiз

– Усе чудернацькiше та чудернацькi- ше! – зойкнула Алiса (вона була така ошелешена, що на мить зовсiм забулася, як треба правильно говорити). – Тепер я розсуваюся, мов найбiльший у свiтi телескоп! Бувайте, моi нiжки! (Бо ж коли вона поглянула вниз, на своi ноги, то iх уже й видко не було, так далеко вони опинилися.