Аліса в Дивокраї

Ах, якби ж я вмiла складатися, наче пiдзорна труба! Думаю, я змогла б, знати б лишень, iз чого почати». Бо ж, бачте, через те, що останнiм часом сталося стiльки всього чудернацького, вона почала пiдозрювати, що насправдi не так багато речей у свiтi дiйсно е неможливими.

Схоже, чекати бiля маленьких дверцят не було жодного сенсу, тож Алiса подалася назад до столика, несмiливо сподiваючись знайти там iнший ключ або принаймнi пiдручник зi складання людей на манiр пiдзорних труб. Проте зараз вона знайшла на ньому маленьку пляшечку («Ранiше ii тут точно не було», – сказала Алiса) iз закрученим довкола шийки паперовим ярличком, на якому було гарними, великими лiтерами надруковано: «ВИПИЙ МЕНЕ».

Звiсно, «ВИПИЙ МЕНЕ» – гарна пропозицiя, та мудра маленька Алiса зовсiм не збиралася мерщiй САМЕ ТАК i вчинити.

«Нi, я спершу роздивлюся, – вирiшила вона, – й побачу, е на пляшцi напис «Отрута» чи немае»; бо ж Алiса читала кiлька чудових маленьких iсторiй про дiточок, якi обпеклися, стали поживою для диких звiрiв або вскочили в iншi неприемнi халепи тiльки тому, що вони НЕ пам’ятали простеньких правил, яких iх учили iхнi друзi, як-от: розпечена до червоного коцюба обпiкае, якщо тримати ii задовго, а якщо ДУЖЕ глибоко порiжеш руку ножем, то вона зазвичай кровить, а ще Алiса нiколи не забувала, що коли випити багато з пляшечки, на якiй написано «Отрута», це майже напевно тобi зашкодить, рано чи пiзно.

Та хай там як, на цiй пляшечцi не було напису «Отрута», тож Алiса наважилася покуштувати ii вмiст та, оскiльки напiй iй смакував (насправдi його смак був мiшаниною з вишневого пирога, заварного крему, ананаса, смаженоi iндички, iрисок та гарячих грiнок iз маслом), доволi швидко з ним упоралася.

* * *

– Що за дивне вiдчуття! – вигукнула Алiса. – Напевно, я складаюся, як пiдзорна труба.

Так воно й було: тепер вона заледве сягала десяти дюймiв заввишки, й лице ii просвiтлiло вiд думки, що тепер вона саме того зросту, щоби пройти крiзь дверi до чудового садочка.

Проте спершу Алiса зачекала кiлька хвилин, щоб зрозумiти, чи не плануе вона й далi зменшуватися; вона трохи нервувалася щодо цього. «Бо ж, погодьтеся, все могло скiнчитися тим, – сказала Алiса сама до себе, – що я б зовсiм розтанула, як та свiчка. Цiкаво, на що б я тодi стала схожа?» І вона почала уявляти собi, який вигляд мае вогник свiчки пiсля того, як сама свiчка вже згасла, бо ж не могла пригадати, щоби колись iй доводилося бачити таку чудасiю на власнi очi.