Олюнька

 – Якби в тобi була хоч краплинка людяностi, тобi б язик став дубом, поки б ти таке слово вимовила. Проси бога, щоби тобi простив тi дурнi слова… Що Лукашам нинi, то нам завтра може статися, – а де твоi дiти подiнуться? Що з ними буде? Як би тобi в могилi лежалося, коли б хто твоiми дiтьми так накидався?

Андрiiха замовкла. Хоч вона чоловiка мала нi за що й робила з ним що сама хотiла, то таки старого Луця боялася як вогню i хоч мала такий гострий язик, що нiяка шляхтянка в цiлiм Закуттi не могла ii переговорити, якось не смiла перед старим Лукашем огризатися.

Чи це через його старий вiк, чи через повагу, яку старий Луць мав у селi, не знати, досить що торохтiння Ганни один Луць умiв угамувати кiлькома словами. І тепер вона замовкла, але таки не могла вгамувати злостi, тож, iдучи до хати, копнула пса, що лежав пiд порогом, i трiснула дверми так, що аж хата затряслася й вiкна задзвенiли. Луць усе ще стояв над онукою i втирав сльози.

– Годi, тату, – каже син, – треба щось з дитиною зробити, – i пiшов до хати, а старий стояв усе як прикований.

Андрiй знав, що треба розлючену жiнку придобрити, бо ж годi, щоб старий мiг усе бути з дитиною i за жiнкою наглядати.

– Слухай, Ганю, яка-бо ти нерозважна! – промовив Андрiй до жiнки, переступивши порiг. – Префект хотiв вiддати дитину, а разом з нею хату, двадцять моргiв грунту i все добро Лукашiв Ябчаковi… це шкода ж, щоб те все пiшло в чужi руки.

Ганна була дуже ласа на такi дурнички, тож i тепер вiд цих слiв чоловiка зараз подобрiла. Однак, аби не перейти так вiдразу з лиха в добро, звернула цiлу струю своiх медоточивих слiв на Ябчака:

– О, мудьо якийсь! Йому хочеться шляхетського грунту та шляхетську дитину на виховання брати!.

. А ми ж вiд чого? Або ми чужi?.. Ходи ж до мене, бiдна сирiтко, моя Олюнечко! Останнiм кусником хлiба буду дiлитися з тобою – не дам тобi пропасти…

І взяла дитину з рук мужа, поклала на запiчку, а сама взяла нецьки, налила теплоi води, що грiлась у великiм горшку, i положила дитину в теплу воду, держачи одну руку пiд голiвкою, щоб дитина не залилася, а другою обливала ii марненьке дрiбне тiло.

Андрiй, хоч знав добре, яка душа в його жiнки, не казав нiчого, щоб ii не дражнити. Постояв мовчки i вийшов вiдтак надвiр.

– А що? – спитав старий. – Не замучить дитини?

– Не бiйтеся, тату, вже все добре. Тепер купае ii.

Але нi слова не сказав, чим вiн пiддобрив ii.

Старий махнув рукою.

– Ей! Чорта свяченою водою вiдженеш, але добрим не зробиш….