Герострати

Я бачив кiлька разiв, як вiн смiявся за дверима й у вiдповiдь на моi дорiкання говорив щось лагiдне, що мене тiльки бiльше дратувало. Тодi я почав влаштовувати так, аби по змозi не лишатися самому в крамницi. Пiд рiзними претекстами я просив дружину затримуватися в антикварiятi, щоб допомагати розбирати книги або поштовi марки. Інколи, коли я надто нервувався, доходило навiть до того, що я дозволяв iй кольорувати вiдбитки Гравюр, чого я нiколи ранiше не робив, дбайливо приховуючи вiд неi причину, яка змусiла мене шукати товариства.

Коли ж траплялося, що дружина раптом була зайнята, я навiть приводив з собою дiтей, аби не лишатися самому, i цим унеможливити ненависнi вiдвiдини.

Та мое припущення, що мiй вiдвiдувач не з’явиться в присутностi стороннiх, не ствердилося. Щоправда, спочатку вiн справдi кiлька днiв не приходив, з чого я на радощах фальшиво виснував, нiби вiн не любить товариства. Можливо, на нього дещо вплинула моя винахiдливiсть, або вiн задумував новий плян, щоб дошкулити менi сильнiше, i попервах йому бракувало часу, але незабаром вiн став вчащати разом з iншими покупцями й спочатку тихо i ввiчливо, а потiм щоразу голоснiше, хоч все ще ввiчливо, вимагати, аби я писав його бiографiю.

І це при покупцях, у моiй крамницi, i я не мiг нiчого вдiяти!

Я не потребую й казати, як я млiв вiд жаху, що покупцi почують його слова i з хвилини на хвилину всi довiдаються, як мене вiдвiдуе пiдозрiла людина, якiй я пишу або збираюся писати бiографiю, ну i звичайно до такого власника антикварiату годi ставитися цiлком поважно, а вже говорити про довiр’я i поготiв.

Вiчний страх, що кожноi митi вiн з’явиться й покупцi почують його вимоги, так розхитував нерви, що моi дiловi справи почали йти на спад, хоч я досi взагалi не знав, що таке нерви. Моя нервова система функцiонувала звичайно, як у кожноi пересiчноi людини. Та безглуздi вимоги мого вiдвiдувача саме своею цiлковитою безглуздiстю виводили мене з рiвноваги, i я весь аж шарпався, угледiвши його, наче менi кожного разу виливали в обличчя сiрчаний квас.

І кожного разу його поява кидала мене в розпач. Сама згадка про нього позбавляла мене працездатности. Я стримувався, пробував соромити себе, звертатися до розважности й нагадувань, що так поводитися просто недоцiльно, та перемогти себе виявилося понад силу.

Наскiльки його щоденнi вiдвiдини хвилювали мене, я став помiчати, коли доводилося писати рахунки чи листи, оскiльки я сам вiв усю кореспонденцiю.