Око прірви

Коли вiн це говорив, його очi палали, i я збагнув, що переконати його не зумiю, отже, припинив балаканину, хоч i тут мав своi сумнiви: розум бувае гаданий i справжнiй, i не завжди людина може розiбратися, де вiн фальшивий, а де справжнiй; розум, зрештою, може ховатись i в глупотi, як мудро вiстив Еразм iз Роттердама та й святий Павло задовго до нього, а глупота – в розумi, i, коли iснуе непiзнавальнiсть речей i незбагненнiсть свiту, розум людський – тiльки стежка, яка починае безконечний лабiринт дорiг, якi нiколи не кiнчаються; розум – це погляд у безмежжя i жах перед ним, бо безмежжя збагнути годi, як i Бога, тож лабiринт дорiг i безмежжя – це i е, я гадаю, Бог.

Другий мiй спiврозмовник був цiлком iнакший. Вже не юнак, мав тридцять рокiв, але велика дитина з наiвними, здивованими й добрими очима, яка всiм захоплювалася; коли чого не розумiла, мовчала, нiчого не брала пiд сумнiв й усе вiрила.

– Адже, отче, все що е – дiйсне. Навiть вигадане людиною – воно також е. Навiть найбiльшi небилицi, що iх оповiдають, жартуючи, вже тим справжнi, бо вони е. Не може людина, – рiк вiн, – казати того, чого нема.

У нього була своя дивна й химерна сила думки, чи не тому так сталося, що вiн у Киевi сприязнивсь iз Созонтом; зрештою, разом вони вирушили в цю мандрiвку, а ще до того знайшли й мене, який нiби мав стояти помiж них i рiвноважити iхне рiзномисля, хоч пiзнiше я переконався, що особливого рiзномисля мiж ними не було, та й ця велика дитина також була мудра нiвроку.

Я навiть думав, що, вирушивши в дорогу, ми весь наш шлях перетворимо у безконечний диспут, але в дорозi обидва мовчали, отже, i я з ними – може, так i добре було, бо долали дорогу i силу на балачки навряд чи треба було розтрачати – перед нами вилася довга курявна стрiчка, що бiгла через луги, поля, лiси i дивним чином, нiби смок, утягувала нас у себе.