Око прірви

Отож, може, ви, сказати, – хитро за питав отець Іван, примружившись, – його на чисту воду вивести йдете?

– Йду побачити те, що побачу, – мовив Созонт. – А хто були його батьки?

– Семен та Варвара. Добрi люди, нiчо не скажу! Знову засунув пальця в рота й поколупав.

– Зуб менi ние, – пояснив. – Чи нема у вас, святi люди, помiчного вiд зуба?

Але в нас помiчного вiд зубiв не було.

– Чи пробував хлопець у книжнiй науцi? – спитав Созонт.

– У свинськiй науцi… i в овечiй, – панотець засмiявся, показуючи жовтi й вищербленi зуби, стримiли вони врiзнобiч, очевидно, таки були розхитанi.

– Премудрiсть Духа святого, – сказав я, – звикла i в простих поселятися, i невiгласiв вибирати, щоб посоромлене було вiку цього мудрування.

Павло тим часом став бiля вишнi i з дозволу господаря iх обривав, кидав до рота й випльовував кiсточки.

– Може, воно й так, – сказав Созонт, – але роджений дурним – розумним не зробиться.

– І Якiв, i Мойсей, i Давид, – сказав од вишнi Павло, виплюнувши кiсточку, – вiд овець пастви до божественного одкровення прийшли.

– Я, господинове, – сказав панотець, – людина проста. – Вiн ще раз попробував пальцем хворого зуба. – І в книжнiй науцi кволий i маломожний. Але що ледащо то було, то й на хрестi присягнути можу. Як його батько бив! Вереск стояв на цiлу околицю.

– А в церкву ходив? – спитав строго Созонт.

– У зимовий час i в недiлю ходив… І коли б ото не Божий чоловiк один, що, як оце ви, у мiстечко наше зайшов, то, може б, i до сьогоднi свиней пас та овець i людей би не морочив.

Созонтовi очi темно блиснули.

– Що воно за Божий чоловiк? Чому Божий?

– Бо кожен жебрак – то Божий чоловiк, – сказав Павло, випльовуючи кiсточку, вуста його вiд вишень були почервоненi.

– Чогось до того Божого чоловiка, сказати, прилiпився, – мовив панотець. – Ходять разом i ото теревенять.

– Говорили про путь до убогоi духовностi, – сказав, поклавши до рота вишню, Павло.

– А ти звiдки знаеш, чоловiче? – зчудувався панотець.

– Ну, це просто, – незворушно вiдповiв Павло. – Коли пiсля тих бесiд вiн став стовпником, то про те вони й говорили.

Виплюнув кiсточку i поклав до рота нову вишню.

Оце було й усе, що ми довiдалися вiд священика Івана про Микиту Стовпника, до якого йшли.