Палімпсести

Тiнь – трембiтае надi мною

i в кожен слiд ступае тiнь.

Прикрийся обрiю габою,

об розпач кулаки оббий —

i верне образ голубий

дружиною ачи сестрою.

Заповiдаеться за мною

грiм великоднiй, горовий.

Об розпач кулаки оббий,

прикрившись мiдною горою.

* * *

Геть спогади – сперед очей.

Із лиць – жалi, iз уст —

колючi присмерки ночей

у цей сорокопуст.

Як став – то вплав,

як брiд – то вслiд,

як мур – то хоч нурця,

пройдiмо лабiринтом бiд

до свого реченця,

де щонайвища з нагород

i найчеснiша – мста

за наш прихiд i наш iсход

пiд тягарем хреста.

* * *

Звелася длань Господня

i кетяг пiднесла

над зорi великоднi

без лiку i числа.

Ця синь зазолотiла

це золото сумне,

пiрвавши душу з тiла,

об’яснили мене.

Голосить снiгавиця,

колючий хрипне дрiт,

а золота жар-птиця

пускаеться в зенiт.

* * *

Лискучi рури власним сяйвом слiпнуть —

iззовнi i зсередини.

високий день. Як спирту штоф, стоiть

осклiлий обрiй.

Іншi в душах тихнуть

i вiддаються щедро, як жiнки,

твоiй душi, що в сяевi осклiла.

А рiдна нива, як вогонь, горiла

i чорнi викидала колоски!

* * *

Сосна iз ночi випливла, мов щогла,

грудей торкнулась, як вода – весла

i уст – слова. І спогади знесла,

мов сонну хвилю. І подушка змокла.

Сосна iз ночi випливла, мов щогла,

i посвiтилась болем далина.

Кругом – вона, геть доокруж – вона,

та тiльки терням поросла дорога.

Сосна росте iз ночi. Роем птиць

благословенна свiнула Софiя,

i галактичний Киiв бронзовiе

у мерехтiннi найдорожчих лиць.

Сосна пливе iз ночi i росте,

як полохке вiтрило всечекання.

А ти уже – по той бiк, ти – за гранню,

де видиво гойдаеться хистке.

Там – Украiна.

Лiвiше серця. З горя молодого

сосна спливае нiччю, нiби щогла,

а Бог шепоче спрагло: Аз воздам!

* * *

Яка нестерпна рiдна чужина,

цей погар раю, храм, зазналий скверни!

Ти повернувся, але край – не верне:

йому за трумну пiтьма кам’яна.

Як тяжко нагодитись i пiти,

тамуючи скупу сльозу образи,

радiйте, лицемiри й богомази,

що рiдний край – то царство нiмоти.