Хмари

Серб згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з ii вольним народом i красою природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро широкий, про садки зеленi i про пишнi своi Сегединцi, залитi черешнями. Калiмерi згадав класичнi Афiни й пишнi береги Мореi, хоч i був ладен помiняться ними на добрi баришi за тютюн. Один Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з усiх i звав усiх романтиками.

– А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? – почав Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi кожного молодого студента.

До кiнця курсу було так недалечке! Всi почали перебирать знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi ходили до церкви в Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних, але в кожноi знаходили що-не-будь негарне, що-не-будь не до вподоби. I почали вони марить, кому якоi треба жiнки.

– Я тут не женюсь, – говорив серб. – Менi треба жiнки смiливоi, щоб умiла часом турка пiд бiк шпигонуть i щоб була й патрiотка, любила свiй край, свою мову й свою вiру.

– А менi треба такоi, – промовив Дашкович, – щоб умiла господарювать, порядок в домi давать i щоб умiла украiнських пiсень спiвати. Я буду сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та весела, буде коло мене шити й пiсню менi спiвать.

– I вже ти! – промовив Воздвиженський. – Може, тобi треба такоi, щоб сидiла коло тебе та пхикала, сльози лила? – i Воздвиженський пiдперся рукою, пресмiшно скривив лице i почав пхикать. Його здорова голова стала така смiшна, поза була така чудна, що всi зареготались.

– Ой ти! – промовив Дашкович. – Тямиш ти в поезii! А тобi, мабуть, треба такоi, щоб давала щодня стусанiв у потилицю!

– Ого-го! Нехай спробуе! Я задам iй такоi росiйськоi пинхви, що вона не потрапить кудою втiкать. Коло мене жiнка буде ходить навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму, то вона повинна замерти на той час i заморить все в домi. Пiсень твоiх я не потребую. Жiнка повинна буть жiнкою.

Я голова в домi, а вона моя пiддана. Щоб менi було добре iсти, добре пити; щоб менi усе було впору, за часу…

– То тобi треба наймички, а не жiнки? – спитав Дашкович. – А я собi наймичку найму, а жiнки покiрноi, рабинi не люблю.

Воздвиженський знов занявчав жалiбно, пiдперши щоку долонею.

– От така твоя буде жiнка! – промовив Воздвиженський. – А моя жiнка нехай не спiвае й не пхикае: нехай собi буде богомiльна, нехай ходить до церкви.