Соня

– І куди вiн поiхав? – знову питала Катя, i всi мовчали. Поза Сониною кухнею Катя вiдповiдала за комунiкацiю клiентiв з дизайнерами, вона завжди запитувала й запитувала своi питання, допоки не отримувала вiдповiдi.

Етерi ковтала зi своеi склянки, й то не варення з водою, а коньяк. Бiлизни влiтку Етерi не носила, тому сидiла гола, не вiдчуваючи нiякого дискомфорту з цього приводу. Груди в Етерi були важкi, з темними пипками. Етерi було майже тридцять, i вона була грузинка.

– На роботу поiхав, – cказала Етерi, – назад до свого Лiлля. Скiльки вiн тут сидiв, робив свое дослiдження – рiк. А скiльки мав сидiти?

– Рiк, – приречено казала Соня. – Ну i я теж не люблю його бiльше. Я люблю його так само, як ранiше – нi бiльше нi менше.

– Вiн же тебе використав, – казала Настя, i очi в Настi робилися вологi – в неi була маленька дитина, i вона все приймала близько до серця, особливо коли час наближався до годування за розкладом i зовнiшнiй тиск на серце зростав.

– Вiн за все заплатив? – питала Катя.

– За що заплатив? – дивилася на неi Соня.

– Не знаю. Ну за що-небудь хоч заплатив?

– Вiн урод, – пiдсумовувала Етерi.

– Зi мною вiд нього щось таке було, – казала Соня. – Що серце розриваеться. Ми нiколи не сварилися. Все, що вiн робив, було добре.

– Нiчого доброго вiн не робив, – зауважувала Етерi.

– Може, це тому, що вiн iноземець? – питала Катя.

– Ми з ним iздили в Париж, – казала Соня. – Вiн менi все розповiдав i показував, де жив, i де ходив в школу, i де працював у дитячому садку, – я собi так добре уявляла його, високого, засмаглого, з цими маленькими дiтьми, з чорними чомусь, може, тому, що це було в Шато Руж, а там усi чорнi. І ще цей дiм, де вiн вирiс, дiм, нiби весь заселений його пружною, рухомою рудою сестрою-спiвачкою з бiлими зубами i густими бровами; там ти зранку встаеш i виходиш босий у вiкно в спальнi, а за вiкном сад два на два метри, а в саду – старий стiлець i марокканський столик, а десь за кущами вулиця i пахне хлiбом та милом.