Сагайдачний

Бог, церква, народ – вiтчина наша. За тi три речi не жаль життя покласти. Наша церква i народ у небезпецi. Латинство i ляхи вдираються тими щiлинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви – сiль землi сiя, як вашi батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов'язок спадае на шляхту, не ту високу, лише ту, дрiбну, хлiборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.

Хлопцi слухали о. Дем'яна, мов якоi проповiдi, побожно, i кожне слово западало глибоко в iхнi молодi душi.

– Чим ти, Петре, хочеш бути?

– Божа воля, я ще не знаю. Тiльки що зачав вчитися.

– А коли б ти так… при божiй помочi скiнчив нашу Острозьку школу?

– Як менi старшi порадять.

– Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них бiльше досвiду. А ти, Марку?

– Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумцi.

– І ви нiколи не посварилися мiж собою, як це мiж хлопцями бувае?

– Хiба як дiтьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, вiдколи прийшли до розуму, ми заодне думаемо.

О. Дем'ян розпитував iх з цiкавостi, чи вони собi рiдня. Тодi Марко оповiв iсторiю Петра, яку ми вже знаемо.

– Дiти моi, – говорив о. Дем'ян, кладучи руки на iхнi голови. – Господь вас залучив, вибрав вашi душi для себе ще в лонi ваших матерiв, – не розлучайтесь душею нiколи, бо цього вам не вiльно робити. «Я же Бог сочита, человек да не розлучаеть!» Побратимство – свята рiч.

О. Дем'ян наклав iм у кишеню яблук, горiхiв та пряникiв, поцiлував у голову та вiдправив ласкаво.

Вертали не в такiм настроi, як сюди йшли.

– Що ти, Петре, на це скажеш? – питае Марко.

– Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усi на нас очi звертають.

– Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усi на нас закричать, хоч пiд землю ховайся.

– Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.

Для Острога був зразу призначений один Онуфрiiвський ярмарок. Вiдтак король для великих заслуг князiв Острозьких визначив ще два: Миколаiвський i Йорданський.

У тi часи ярмарки дуже важнi були. Без того нi один город не мiг iснувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'iздилися – з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижнi, i немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за постаенне, за мешкання, iжу i корм для коней i товару. О признання ярмаркiв дорiчних городи i мiстечка дуже побивалися.