Сагайдачний

Заки вiн прийшов, ударив годинник, що стояв над брамою, i зараз вiдiзвалася музика у годиннику, що дуже кульчичан здивувало, бо такого дива не бачили. Вони аж роти порознiмали, а вартовий дививсь на них згiрдно, начеб хотiв сказати: «Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке бачу i чую».

Плескачiв сестрiнок забрав кульчичан з собою. Тепер i вартовий, почувши, з чим тi люде приiхали, дививсь на них ласкавiше.

Услiд за ними закликав Плескач:

– А заходьте до мене обiдати.

На замковiм майданi було багато людей, найбiльше вiйськових.

Князь тiльки що вернувся з церкви i снiдав, як слуга сказав йому, що прийшли аж з Самбiрщини якiсь люде з письмом вiд владики. За хвилю приказав князь впустити iх.

Застали князя в його крiслi. Вiн був одягнений у довгий халат, рамований соболевим хутром. На головi мав невелику шапочку.

Кульчичане, увiйшовши, поклонились у пояс, а Степан Жмайло, забуваючи всi науки Плескача, гукнув:

– Слава Ісусу Христу!

– Слава вовiки! – вiдповiв князь i простягнув руку.

Степан, поступаючи осторожно по гладкiм помостi, пiднiс i передав владиче письмо, вiдтак поцiлував князя в одежу, кланяючись до колiн.

Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього докладно придивлятися, що в тiй кiмнатi побачили. Уявляли собi, що князь мешкае в золотi та по золотiм помостi ходить, а тут така простота, таке убожество, що коли б це дiдусевi Грицьковi розповiли, то, певно б, не повiрив.

Князь поклав письмо перед себе на столi, пiдвiвся з крiсла i приступив до кульчичан. Тепер побачили вони велетню стать князя з довгою бiлою бородою. Не знали, що з собою робити, чи стати би навколiшки перед ним, як перед святим. Вони так i зробили, зразу Степан, а за ним оба хлопцi.

– Не треба, – каже князь. – Навколiшки стаеться лише перед Богом, а я грiшний чоловiк, як би i ви, – вiтайте! Владика Стецько Брилинський, мiй знакомий i друг, пише менi про тих хлопцiв, а ще бiльше про вашого дiдуся… Я знав колись Жмайлiв, але то вже давно було… Скiлькi вашому дiдусевi лiт?

– Перейшла сотка, прошу вашоi княжоi милостi, я його внук, а то – правнук.

– А цей другий, то не твiй син?

– Нi, це сирота по нашiм добрiм сусiдi, що поляг головою, коли ми, кульчичане, вiд татарви вiдбивалися.