Перехресні стежки

Я чував, що е якiсь руськi патрiоти, але де тi повстання, якi вони робили за свою нацiональнiсть? Де та кров, яку вони пролили за свiй прапор? Де iх мученики? Де iх пророки? Де iх воеводи?

– Ну, на нашi повстання, пане бурмiстр, не дуже лакомтеся, бо хто знае, чи вони смакували би вам i ще декому. А щодо наших мученикiв – мiй Боже! Рiзнi бувають мученики. Однi розкривають груди перед карабiнами, iншi весь вiк двигають ярмо недолi i тихо терплять за свiй iдеал.

– Виджу, що ви адвокат, – мовив усмiхаючись Рессельберг, – але, мiй пане, мусите знати, що я в тiм пунктi твердiший, нiж вам здаеться.

Знаете, я жид, вихований у жидiвськiй традицii. Багато треба було труду, i працi, i муки, поки зi свого жидiвства я виламався i набив себе на польське копито. Перебивати себе тепер ще раз на iнше, на руське копито, – даруйте, пане меценас, – на се вже у мене нема анi сили, анi часу, анi охоти.

Їх розмову перервало прибуття нового гостя, пана маршалка повiтового Брикальського, що, буваючи в мiстi, майже нiколи не пропускав нагоди, щоб загостити до пана бурмiстра.

Почувши вiд бурмiстра, який гiсть е у нього в салонi, пан маршалок влетiв туди, як бомба, i кинувся до Рафаловича.

– А, дуже менi приемно, дуже приемно, – мовив вiн, сильно стискаючи адвокатову руку, коли бурмiстр представив iх одного одному. – Я мав уже те щастя пiзнати пана меценаса.

– Дарують пан маршалок, але якось… – з деяким заклопотанням вiдповiв Євгенiй, чуючи, як у його головi снуеться якось назва Брикальського, але не можучи пригадати собi, чи i де вiн бачився з ним.

– О так, маете рацiю, – мовив з виразом великоi сердечностi пан маршалок, – ми не бачилися, але я мав ту приемнiсть вiдчути вас на своiй шкурi.

В головi д-ра Рафаловича мигнула блискавка i вияснила все.

– Ах, то пан маршалок – властитель Буркотина? А, розумiю. Що ж, дуже менi прикро, що перший мiй крок у сьому повiтi довiв мене до конфлiкту з паном маршалком…

Євгенiй пригадав собi, що дiдич, против котрого вiн виграв перший у сьому повiтi свiй процес, називався Брикальський, i се вияснило йому вiдразу незвичайне привiтання пана маршалка.

– О, не маете чого звинятися, прошу дуже! – незвичайно добродушно мовив маршалок. – Адвокат i лiкар не вибирае собi клiентiв, але йде там, де його кличуть, i показуе, що вмiе. А я щасливий, що, хоч на власну шкоду, пiзнав такого знаменитого адвоката.