Людина і зброя

Якби до Степури вона отак линула, любов його давня, безнадiйна! Скiльки мрiяв про неi ночами, скiльки вiршiв для неi писав, а вона була й лишаеться з усiма ласками, жагою, рум'янцями калиновими – для iншого, який уже звик i нiби й не дорожить цим!

Вгорi мiж деревами блищить на сонцi лита з бронзи, могутня постать поета, а нижче, круг п'едесталу, – бронзова покритка з дитиною на руках, i повстанець з косою, i той, що кайдани рве, i той, що лежить поранений бiля надломленого знамена, i всi ви, що зараз дивитесь на них, чи не ваша це судьба, вчорашня й завтрашня, темнiе суворою бронзою, зведена мiж дерев?

Задивившись на пам’ятник, Степура незчувся, як загубив у натовпi Мар’яну та Лагутiна, i, озирнувшись, побачив поблизу якусь незнайому жiнку з дитиною на руках; обличчя жiнки заплакане, а в очах, широко вiдкритих, – волання пiдтримки, допитливiсть: невже це правда? Невже цього вже не вiдвернути? Вона дивилась на Степуру так, мовби вiн мiг ще спростувати цю страшну, невблаганну звiстку, яка, видно, руйнувала все ii родинне щастя…

– Ти йдеш? – почув Степура за собою Богданiв голос.

Вибравшись з натовпу, вони рушили вгору по Сумськiй, в напрямi до свого студентського мiстечка. Духнович теж поплентався з ними, хоч мешкае вiн у мiстi, з батьками. Мовчки перейшли на Басейну, завернули в знайомий магазин, де ранiше брали хлiб, але зараз магазин зустрiв iх порожнечею: полицi голi, аж гудуть. Розмели. Бiля iншого магазину галас, тиснява, люди за чимось товпляться, виявляеться, розхапують все, що е, – мило, сiрники, сiль…

– Показились вони, чи що? – знизав плечима Духнович.

– Для чого вам, громадянко, стiльки солi? – зачепив вiн жiнку, що з пакунками в обох руках саме бiгла назустрiч.

Ця з вигляду досить iнтелiгентна городянка враз перетворилась у справжнiсiньку бабу-ягу.

– Що ти в цьому розумiеш, чистоплюю? – крикнула, люто ошкiрившись на Духновича. – Може, ця сiль, цей брусочок мила дiтей моiх вiд голодноi смертi врятують!

І промчала, креснувши по студентах таким поглядом, що вiд нього Танi стало аж не по собi, бо i в словах цiеi жiнки, i в цих ii з бою вихоплених пакунках вже вчувалася страшна якась далека правда – подих голодних харкiвських зим, вчувалось ще тiльки серцем угадане горе тих багатостраждальних матерiв, знедолених солдаток, що, впряженi в санчата, крiзь хуги-завiрюхи везтимуть мiняти отi мило й сiрники по окупованiй землi i замерзатимуть з дiтьми, заметенi снiгом при шляхах.