Повія

– Ви б лягли, мамо, спочили, – упоравшись коло печi, каже Христя.

– Його вже не буде сьогоднi, – промовила глухо Прiська. – I то – спочити… – i, протягаючи своi синi корявi руки, полiзла на пiч. Кiстки iй лущали; сама вона стогнала.

Христя глянула на матiр, провела ii поглядом аж на пiч – i на серцi у неi похолонуло. Така мати стара, зiсохла, немощна… Невже й вона доживе до такого? Не доведи, господи!

Цiлу нiч прокидало Христю материне важке зiтхання; iй не раз чувся i ii задавлений плач.

– Мамо, ви плачете? – допитувалась дочка.

I плач, i зiтхання на який час замирали… Вiтер покривав iх своiми жалiсливими заводами.

II

Недарма журилася Прiська; недарма цiлоi ночi не спала, то гiрко плачучи, то важко зiтхаючи: уже третiй день минув пiсля Миколи, а Пилипа все не було. Щодня вона бiгала до Здорихи довiдатися, чи не приiхав ii чоловiк? Поки ж Здора не було, ще таки надiя жила у ii серцi, ворушилася на самому днi, грiла; а як Карпо приiхав та сказав, що Пилип, спродавшись, пiшов вiд нього i бiльше йому не доводилося бачити, – нi жива нi мертва вернулася Прiська додому… У головi в неi гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто… Вона но змогла слова сказати; як злягла, то пролежала, наче дерев'яна, до другого дня.

На другий день пiшла розвiдувати по селу – хто приiхав? розпитувати – чи не бачили де-небудь ii Пилипа? Iван Кнур хвалився, що бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з Уласом Загнибiдою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи, як Пилип виходив З мiста.

«Куди се?» – питався Дмитро. «Додому». – «Хiба спродався?» – «Спродався», – одказав Пилип i вдарив по кишенi рукою. «А то що мете?» – спитався Дмитро. «То не про нас мете!» – смiючись, одказав Пилип. «А про кого ж?» – «Про тих, що в ридванах iздять та бояться холоду», – i, зареготавшись, пiшов собi геть.

Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi ii Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом; нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не поiдуть на сю ярмарку; розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити – хто ногу, або руку, або нiс одморозив… I полiцiя, i становi iздять усюди, розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих… «Як дров тих наскладано у полiцii!» – додав Петро Усенко.

Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче; одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужуе: щодня iде подушне правити – i сьогоднi iде, i завтра iде.