Повія

– Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку запалити, – пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару.

– Як же ти його вiзьмеш? – скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тлiли iскри. – А до хлопцiв, небiйсь, проворна, – зло увернув вiн. – Давай вiхоть!

Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi.

– То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, – каже Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду, освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на Христю… Здяб» ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув вiн па неi.

– Скажу, скажу.

– Ска-а-жу-у! – промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пiшов з хати.

– Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов – i не попрощався! – сказала Христя.

– Жди ти вiд Грицька звичайностi – дiждешся! Вiн уже i звичаi людськi через свою пиху погубив, – промовила, зiтхнувши, Прiська i знову побралася в куточок на пiл, на свое мiсце.

Тяжка, пекуча туга облягла ii серце, важкi думки обсiли голову, ii довге життя розстилалося перед нею… Де ii радощi, де тi веселощi? День у день робота, день у день праця – нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й е; з самого малку як причепилася – та й досi… Що було доброго в серцi, що було живого в душi – як той шашiль, вона проточила: i краса була – не знать коли зносилася; i сила була – не знать де дiлася; якi надii були – i тих немае; зосталася одна – дочку пристроiти, та тодi хоч i вмерти… Без жалю, без туги, скорiше радiючи, кинула б вона сей свiт: такий вiн iй гiркий та обридлий, темний та непривiтний… Там – хоч вiчний одпочинок; а тут – нi спочинку немае, нi единоi одрадiсноi хвилини… Ще й так вона довго протягла: другого б роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе наложити; вона ж усе перетерпiла, все перемогла… Не диво, коли в сорок лiт прийшлося посивiти; глибокi зморшки порiзали високе чоло, покарбували колись повне рум'яне обличчя, спершу висушивши та вив'яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осiв, пряма спина зiгнулася у дугу, а колись блискучi очi погасли-поблiдли, як блiдне квiтка на морозi… Великi зашпори заганяло життя у серце Прiсьцi, страшким морозом кувало iй душу! Як мучена, сидiла тепер вона на полу, i не хотiлося iй дивитись нi на що, не хотiлося дихати; спустивши очi, вона важко зiтхала… Буря вила й одкликалася болiстю па ii душi, на кiстках, на серцi.