Повія

 – Тимофiй Ївгу веде, Грицько – Марусю, Онисько – Горпину, Федiр – Христю, – дiлили хлопцi мiж собою дiвчат.

– Становись, братця!

I кожен, пiдiйшовши до своеi, повернули назад. Деяким треба було йти у лiву руку, другим – у праву, третiм – прямо. Горпинi й Христi до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христi додому. Гурт розсипався, розбився, i, на ходу прощаючись, розiйшлася кожна купка своею дорогою.

Горпина i Христя – одна бiля другоi; коло iх з обох бокiв хлопцi. Онисько, невеличкий, у своему довгому кожусi, котрий трохи не волочився по землi, смiшив дiвчат: то вигадку уверне яку, то колiнце викине.

Регiт i жарти не стихають. Зате Федiр, понурившись, тягне коло Христi, нiмий-мовчазний. Йому мов i гарно коло неi йти, i разом боязко; йому хочеться i собi що-небудь сказати, чим-небудь дiвчат посмiшити, та поки надумаеться, дивись – Онисько уже й розсмiшив. Аж плач його бере, який вiн несмiлий та незугарний. Недаром батько каже – дурний. «Дурний i е», – думае вiн, мовчки бейкаючись.

Аж ось i церква показалася, чорнiе у сiрому мороцi ночi; кругом неi тихосумно.

– Дивись, як менi страшно, – струснувшись, каже Христя. – Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела?

– Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть.

– Чого там Онисько, я i сам! – обiзвався Федiр.

Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.

– То ти, Федоре, сам?

– Атож.

– Так прощавайте. На добранiч!

– Прощай. Добранiч!

Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що б його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась.

– Ти, Христе, замерзла? – надумався Федiр.

– I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.

– Коли хоч… – несмiло почав Федiр, – у мене кожух добрий i довгий.

– То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?

– У мене свита… А хочеш – поли широкi – полою прикрию.

I в одну мить розстебнув кожух.

Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадае, як i коли Христя опинилася пiд його кожухом, коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують обое мовчки.

– Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо? – спитала Христя i зареготалася.

– Христе! – скрикнув Федiр, придавивши ii до боку.

– Ти ж не давися, – ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв.