Повія

– Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.

– А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.

– А ми втечемо.

– А ми доженемо.

– Зугарнi! Заплутаетесь у своiх полах та й попадаете.

– Побачимо.

Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними – i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться – е кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами.

Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати.

– Чи були, дiвчата, у матерi?

– Були.

– Бач, а ми не були.

– Гарнi!

– Певно, вона не спить. Ходiмо.

– А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, – сказала Горпина.

– Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдае, – одказала Христя.

– Хай сiдае. Хiба i без його не видко шляху? Коли боiшся – проведемо, – кажуть парубки.

Христя противилася, одступае назад.

– Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! – упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила своiм бiлим снiгом. Уже не тiльки люди – й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи…

Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна.

– Бач, я казала – не йдiмо, – мати вже спить, – обiзвалася Христя.

– Хiба не можна збудити? – сказав Тимофiй i напрямився в двiр.

– Тимофiю! Тимофiю! – загукали дiвчата. – Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали – збудити матiр, дiвчата казали – не треба.

– Хай стара хоч у свято виспиться. Ми iй i так не даемо спати, – доводили дiвчата.

Парубки згодились, хоч ще пристоювали.

– Годi! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.

– Хiба Тимофiевi по руцi з тобою йти? – обiзвалася Прiська, далека Тимофiева родичка.

– А твое яке дiло? – визвiрилася Ївга.

– Я Христю одведу, – сказав Тимофiй.

– Я не хочу з тобою. Он Ївга тобi, – одказала Христя.

– Тимофiевi Ївга! – гукнули дiвчата.

– Так, так! – згодилися хлопцi.