Лісова пісня

iхнi пiрамiди високi й дуже мiцнi» (8, 18), – запрошуе «спiвачка-невiльниця» своiх французьких побратимiв здiйняти своi котурни i оглянути «нашу прекрасну в’язницю». І з гнiвною iронiею продовжуе: «Не бiйтесь, побратими, в’язниця поетiв, що люблять волю, батькiвщину i народ, не така тiсна, як iншi мiсця ув’язнення, вона простора й ii славне iм’я – Росiя» (8, 18). У цiй духовнiй Бастилii, свiдчить ii «ув’язнена», можна мешкати лише за умови, що добровiльно позбавиш себе iменi або позбавишся всього. То хiба «спiвачка-невiльниця» може спiвати на руiнах нацiональних святинь?

Леся Украiнка, як пророчиця Тiрца з драматичноi поеми «На руiнах», «не хоче грати на руiнi» – обов’язок митця полягае в тому, щоб руiна нацiональних святинь озвалася на пророче слово, щоб збудила в нiй «не тiльки голос, а й душу вiчну».

Для поетеси служiння нацiональнiй iдеi не е свiдченням тенденцiйностi творчостi, засобом упокорення творчоi фантазii задля припасування образноi системи твору в «прокрустове ложе» класовоi iдеi.

Устами Тiрци вона закликае до едностi всiх нацiональних сил, а не до класового розмежування в нацiональному станi, на гнобителiв i гноблених.

Вже пора,

щоб лев з ягням як браття поеднались,

Іудин лев нехай шакалiв душить,

а не займа господню отару.

Нацiональне еднання, збратання творчих сил необхiдне для того, щоб на своiй землi силами молодих взятися «до iншоi сiвби i ждати iнших жнив». Для цього необхiдно «розкувать ярмо залiзне на коси та серпи» та зорати плугами покрите зчорнiлою стернею широке поле землi обiтованоi.

Чого блукати нам? Чого шукати?

Чи се ж не та земля, що здобували

для нас батьки своею крiв’ю й потом?

Подвижницька праця на нацiональнiй нивi спроможна об’еднати пригнiчений духовно люд, який складе камiння в пiдмурiвки:

Щоб не казали люди: тут руiна;

щоб мовили: колись тут стане дiм.

У пристрасному памфлетi-посланнi славетним французьким митцям, якi прославляли Миколу II, Леся Украiнка як одна iз багатьох «росiйських ув’язнених» сказала: «Ганьба вiльним поетам, якi перед чужинцем дзвенять ланками своiх добровiльно накладених кайданiв.

Висловлюючи ганьбу лицемiрнiй музi, Леся Украiнка вiд свого iменi та вiд iменi iнших ув’язнених поетiв, якi «призвичаiлися до пiсень без вiдгуку», стверджуе: «Можна все згнiтити, за винятком голосу душi, – вiн дасть себе почути i в дикiй пустелi, i серед натовпу, i навiть перед царями.