Лісова пісня

Згубне промiння гордоi переможницi заслiплюе ii очi. Муза привабила скромну поетесу маревом щастя i вирвала з неi слова, що спали в ii серцi i мали б померти разом iз нею.

Леся Украiнка болiсно i солодко переживала цi несподiванi митi натхненного запаморочення i тому цiй царицi-музi спiвае гiмн:

Все ти вiд мене взяла. Де ж твоi подарунки,

царице?

Ось вони, пишнi дари: сльози – коштовнii перли,

Людське признання – холодний кришталь,

Смуток мене одягае чорним важким оксамитом,

Тiльки й скрашае жалобу жалю кривавий рубiн.

Гарна одежа для бранки, що йде в трiумфальному ходi.

Радуйся, ясна царице, бранка вiтае тебе! (1, 147—148).

Цi шаленi набiги натхнення виснажували, втомлювали немилосердною напругою уяви i пекельною знемогою вiд навального вивiльнення образiв, сюжетiв i думок, якi жадають нових форм.

Ти, музо винозора, не слiпи

Мене вогнем твоiх очей безсмертних!

Дай руку, притули мене до свого лона.

Тобi я вiддала усе, що мала,

Подай менi великую пораду, —

звертаеться Леся Украiнка до своеi «порадницi надземноi» з надiею визначити свою життеву долю.

Що iй робити? Чи скувати зi своеi лiри рало i «орати перелiг i сiяти», чи в диких нетрях з сокирою в руках та з тонкою пилою пробивати в пущi дорогу, чи злетiти високо орлицею у безмежний простiр, вхопити ясну блискавицю, «зiрвати з зiрки золотий вiнець i запалати свiтлом опiвночi»?

Роздуми, сумнiви, тривога повсякчас охоплюють Лесю Украiнку, вiдповiдь криеться лише в пiдсвiдомому спалаховi почуттiв i болiсних переживань мистецького самовираження.

Отже, погляд – угору, до свiтла, до гордоi музи, яка лише одна здатна пiдняти ii «на крилах пiсень».

Мовчиш ти, горда музо! Тiльки очi

Спалахнули вогнем, барвистi крила

Широким помахом угору здiйнялись

І сплеснули… О чарiвнице, стiй!

Вiзьми мене з собою, линьмо разом! (1, 150)

Особливо важко було тодi, коли знесилене хворобами тiло породжувало «хворi примари», коли на серце налягали «чорнi хмари лихого пречуття» фiзичного завершення життя, – тодi «скарги жалiбнii» у пiснях-сиротах линули до людей, та нiхто не приймав iх, хоча вони були i милi серцю, за своiх, i поетеса знову й знову переконуе себе, що не може, не повинна одягати своi мрii в «смутковi шати» – до молодоi своеi музи прагнуть ii надii, ii сподiвання вiдродити «щирi, одважнi слова», бо тiльки вона, далекая муза, владна захопити ii, свою вихованку, в танок натхнення i пiдняти на своiх крилах до зiрок.