Сойчине крило

Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкоi пригоди, а вiн хоче мене з’iсти. – І розповiв усе, як було.

Кобила подумала, подумала та й мовить:

– Вовкова правда, чоловiче! Я жила у господаря дванадцять лiт, робила на нього з усiеi сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постарiла i до роботи стала нездатна, вiн узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’iли. Оце вже я тут тиждень днюю i ночую i жду не дiждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забуваеться.

– А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумував чоловiк i почав просити Вовка, щоби пошукати iм ще другого суддi. Вовчик погодився. Ідуть, iдуть, надибали старого Пса. Чоловiк i до нього звертаеться зi своiм дiлом. Розповiв йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже:

– Нi, чоловiче, Вовкова правда. Ось послухай, як зi мною було. Служив я господаревi двадцять лiт, пильнував його дому й худоби, а коли постарiв i голосу у мене не стало, вiн вигнав мене з двору, i ось я тепер блукаю без захисту.

– Бачиш, на мое виходить! – крикнув Вовк. Засумував чоловiк ще гiрше i почав ще раз проситися у Вовка:

– Дозволь менi ще одного суддю розпитати, а тодi вже роби зi мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаеш.

– Добре.

Пiшли вони, аж насупроти iх Лисичка-сестричка.

– Гей, Лисичко-сестричко! – кричить iй здалеку чоловiк i кланяеться. – Зроби ласку, пiдiйди ближче, розсуди нас з Вовчиком.

Наблизилася Лисичка, розповiв iй чоловiк, що i як було. А Лисичка не вiрить:

– Та не може того бути, чоловiче, аби такий великий Вовк та влiз в оцей мiшок!

– Але ж правда! – крикнув Вовк.

– Нi, нiзащо не повiрю! – уперлася на своему Лисичка. Як уже чоловiк не клявся, як Вовчик не присягався, нi та й нi!

– Не можу цьому повiрити, хiба наочно менi покажете, як це було.

– Що ж, це можна, – сказав чоловiк та й розставив мiшок так само, як тодi, коли саджав Вовка.

– Ось бач, як це було! – сказав Вовк i встромив голову в мiшок.

– Як-то, ти хiба тiльки голову встромив? – спитала Лисиця.

Вовк улiз у мiшок увесь.

– Ну, чоловiче, – промовила Лисиця, – тепер покажи менi, як ти його зав’язував?

Чоловiк зав’язав.

– Ну, а тепер, чоловiче, покажи менi, як ти на тоцi снопи молотиш?

Чоловiковi не треба було цього двiчi казати. Як замахне цiпом, як почне лупцювати по мiшку.