Віртуалка

І з кого б, Тонi, я не починала свою заплутану розповiдь, усе було би правильним. Будь то Ігор, перепрошую, Ігарьок, Ігарюша – Медведь, чи ти, Тонi, або бiдолашна Сандра, чи моя циганка-матiр, що вийшла замiж за франкфуртського полiцая гера Зелененка, тодi ще простого киiвського прапорщика Івана, мого батька, – вони всi нашаровувалися невидимими пластами на тремку iсторiю мого минулого, на все мое життя, аби пiдштовхнути мене до стану вiчного щастя, захоплюючоi гармонii з собою, у якiй я перебуваю вiдтодi, як твердо вибрала й усвiдомила свiй життевий шлях.

Тому поведу цю прозору нитку скупих спогадiв вiд батькiвськоi невеликоi квартири у Франкфуртi-на-Майнi, де я народилася. Хоча – нi. Мене привели на свiт у таборi для бiженцiв. Але я зовсiм не пам’ятаю, як нам там велося. На щастя, всього через кiлька мiсяцiв по моiй з’явi батьки таки отримали власну домiвку в одному з похмурих багатоповерхових будинкiв, котрi довгими рядами встилали передмiстя, даючи притулок сотням сiмей з усiх куточкiв пострадянських краiн.

Дорослi франкфуртцi називали нас азюлянтами (вiд нiмецького «Asyl» – вiдведене для бiженцiв мiсце), i це слово звучало в iхнiх вустах принизливо. Дiтлахи ж у садках, школах чи просто на iгрових майданчиках демонстративно затуляли двома пальцями носа, даючи нам зрозумiти, що вiд нас зле пахне. І не одна я натирала у ваннiй свое дитяче тiло маминими кремами, намагаючись перебити запахи шаф, кiмнат, квартир, пiд’iздiв, будинкiв, дворiв. І едине, чого нам хотiлося найбiльше, – бути прийнятими за своiх.

Знаеш, милий мiй Тонi, нещодавно, коли менi виповнилося двадцять, я зрозумiла, що все мое життя, усi тi люди, звичайно, крiм моiх батькiв, е долею, котру я вибрала сама, вибрала свiдомо у своему прагненнi до щастя. І навiть Ігарьок був моiм вибором, хоча ним, як iншими, зовсiм не струменiла музика. Але я була потрiбна йому. Вiрнiше, не я, а моя чиста i свiтла любов до нього. І я мовчки пiшла за ним iз вiрою у диво – що мое кохання безмежне, його вистачить на двох.

* * *

У нашiй сiм’i нiколи не соромилися циганського походження моеi матерi.

Навпаки, батько дуже любив ii, смаглявошкiру i чорнооку, хизувався нею i, як заведено у нiмцiв, на вулицi завжди тримав ii руку. Дивно, але вони нiколи не розповiдали менi про зачаток iхнього кохання, тiльки коли я, смiхунка мала, лестячись до котрогось iз них, запитувала, глипали одне на одного любовно i мовчазно вичiкували, що ж вiдповiсть iнший.

– Причарувала, – першим зазвичай озивався батько.