Віртуалка

А ще, Тонi, Солдатiк (так потай називали його мiж собою Орхан з Танею, бо вiн знав напам’ять чи не всi серii росiйського серiалу «Солдаты») постiйно, майже щодня, на роботi, або коли я вже спала, висиджував яйця на сайтi знайомств mail.ru. Я, дурненька, не хотiла забирати вiд нього бодай той единий дивний спосiб комунiкацii з людьми. Інтернет-людьми. І мене чомусь жодного разу не зачепило, що у його анкетi, через два роки нашого знайомства, як i на самому початку, стояло: «Мета знайомства: шукаю жiнку для створення сiм’i та народження дiтей».

Ти не повiриш, любий мiй знайомий незнайомцю, мiй чаруючий Тонi, у той день, в аеропорту ми з Ігарем бачилися востанне. Я вiдлiтала до батькiв, а коли, вся сповнена надii на краще, повернулася до нашоi невеличкоi квартири на Аугассе, тiеi, знаеш, що у дев’ятому районi Вiдня (непоганий був, до речi, район, неподалiк вiд нас розляглися парк та Донауканал), виявила, що вже не було до кого привертатися. Наша квартира чатувала на мене, тримаючи в собi тижневу порцiю нiчних жахiв та безсоння для мене.

Тонi, знаю, тебе завжди цiкавило, якого кольору нiчнi жахи, i я змалювала для тебе лiс, котрий не мае нi початку, нi кiнця. Я розповiдала тобi, що мiж деревами, куди не попадають сонячнi променi, зачаiлася волога темрявоподiбна сiрiсть. І я жахалася ii, не бачачи майбутнього, не знаходячи – навiть не шукаючи – виходу до свiтла, я плакала ночами, добровiльно впускаючи до себе холод та морок розлогого лiсу самотностi.

Вiдпочиваючи у Карпатах, куди я приiхала потягом зi Львова, не могла навiть подумати про таке завершення. Зв’язку з моiм австрiйським оператором там не було, як i не мали ми також Інтернету. Сама ж телефонувати з пошти не хотiла, бо боязко чекала, коли вузол нашого непорозумiння розв’яжеться без моеi активноi участi.

Але потiм я повернулася, i вiн, Тонi, мое ведмежатко, не зустрiв мене, як завжди, в аеропорту. Із завмиранням серця я iшла вiд термiналу до термiналу, проминула вихiд, бiля дверей курили панки, смачно спльовуючи на пiдлогу, я ж зупинилася, тривожно роззираючись довкола, валiза гепнулась бiля моiх нiг, валiза з гостинцями, купленими мною для нього.

Тонi, то була пiзня весна, моя рожева «сувенiрна» украiнська шкiрянка здалася менi затiсною. Менi не вистачало повiтря – його не було в аеропорту. Я вiдчувала вiдсутнiсть Ігарьочка усiм тiлом.