Віртуалка

Ігарь нiколи не мав смiливостi сказати людинi в очi те, про що думав. Ну що ж: якого вибрала – такого i мала. Нiхто ж мене до Вiдня не випихав. І я вдячна моiм батькам, що вони з таким титанiчним розумiнням поставилися до вибору вiсiмнадцятилiтньоi доньки-одиначки, котрiй усе-таки лаштували кар’еру студентки, магiстрантки, а в iдеалi – докторантки. У всякому разi – бажаючи менi чогось бiльшого, нiж досягли вони. Нi, вони не перечили менi, розумiючи, що свою долю мушу вибрати i будувати сама. Так, як будували ii вони, iдучи за покликом переповнених коханням сердець.

Мабуть, тiльки тому, маючи прекрасний досвiд, вони дали менi можливiсть кохати Ігоря до нестями, впиватися ним, бо хотiли, аби i я пiзнала оте чаруюче кохання, яким, мов плiвкою, огорнули вони свое життя. Рятуючись ним спочатку вiд киiвських злиднiв, а потiм вiд косих поглядiв франкфуртцiв. Хто ж бо мiг знати, що серце мого супергероя порожнiше бездонноi прiрви. Та у прiрви на днi чатуе не загадка, а темiнь. Із його ж дна я хотiла почерпнути свiтлих почуттiв.

Тонi, я знаю, тобi кортiло побiльше чути про батькiвщину моiх батькiв. Краiну поза Євросоюзом, куди ти не спрямовуеш керма свого камiону. По-зворушливому смiшно звучало одного разу для мене твое прохання розповiсти про побаченi мною там барви. І я переповiдала тобi про веселкову красу таких по-рiзному захоплюючих краевидiв. Ти смакував мою розповiдь так, нiби всотував iз серця до серця пiщану картину й оживляв ii у собi такою, якою бачу ii я, коли навiть не заплющую очей.

Але менi була важливою моя сповiдь. Тому я лiпила для тебе вiденську iсторiю.

…Дотепер не знаю, що коiлося у менi, чому саме таку роль обрала для себе того вечора. Захисна реакцiя? Пригадувала, що у лiжку захотiла рольовоi гри. Тiеi ночi бачила себе повiею, його ж – клiентом.

Можливо, моя пiдсвiдомiсть мстила йому бодай вигаданою брутальнiстю? Чи, може, мое тiло, котре знало i вiдчувало бiльше за мене (бо ж я вперто не помiчала дiйсностi), гвалтувало таким робом нас обидвох, тим самим сигналiзуючи менi про небезпеку? Чи, може, то, як у справжнiх повiях, у менi волало «над я» – благання любовi? Пам’ятаю тiльки, що тодi шепотiла: «Ну ж бо, я хочу бути тiею гулящою, до якоi ти iздив на автобан А14.

Я – вона. І це ти до мене чотири тижнi поспiль навiдувався до рожевого будинку за мiстом».

Через необачнiсть сам же менi розповiв про короткий бордельний роман ще за часiв свого першого шлюбу.

Ми не пережили нашоi першоi сварки.