Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі

Ця поважна панi не надто вирiзнялася з-помiж своiх пiдопiчних за вiком, бо сама за тривалi десятилiття споважнiла до сеньйорського статусу, але про це було вiдомо усiм довкруж, окрiм неi самоi, бо генеральнiй опiкунцi здавалося, що сповiльнений час для пансiонарiiв передовсiм стосуеться ii самоi аж до такоi мiри, що той час непiдвладний над нею.

Вона завше чекала дорогого гостя ще на пiд’iздi, а вiдтак супроводжувала по усiх лабiринтах цього райського пансiону.

– Ви знаете, що я подумав. Напевне, отак собi уявляли комунiзм тi його будiвники, якi вдома доживають вiка на мiзернi пенсii у нуждi, – подався у своi лабiринти осмислення Григорiй, чемно слiдуючи за не по лiтах жвавою поводиркою.

Панi Стефанiя, якiй здавалося, що вона на пiвжиття молодша, нiж було насправдi, вмiла якось дзвiнко смiятися.

– Та тут, пане консуле, трохи iншi будiвники. Як ви там кажете в Украiнi, военнi ветерани. Вони хотiли будувати Украiну, але не комунiзм. Та не судилося.

– Нiчого, панi Стефанiе, ми за них це зробимо.

– А ви гадаете, що вони хочуть вiдпочивати. Цi дiдугани далi борються. З москалями. От я вам одного такого покажу.

Враз опинилися на порозi розлогоi веранди. В оточеннi величавоi колонади сидiв у лiкарняному крiслi старець. Вдивлявся в далечiнь, неначе не iснувало для нього свiту довкруж. І справа навiть не у властивостях часу, коли спомини про минуле раптом налягають на життя сьогоденне, що малiе у часовiй оптицi, на видноколах котроi яскравiють подii, блиск яких пробиваеться крiзь товщу десятилiть.

Є незбагненна спiльнiсть мiж усiма людьми i на усiх континентах, яким судилося у молодi роки бути на вiдстанi витягнутоi руки зi смертю, якi прямо з дитинства, ледь доторкнувшись до життя, пiшли туди, де життя вiдбирають, – на вiйну. І на схилi вiку усi ветерани усiх армiй потрапляють у спiльний для них полон спогадiв про молодiсть, яка виривалася iз лещат смертi.

– Що, пане Петре, Украiну виглядаете? А от я вам привела ii поважного посланника.

– Слава Ісусу Христу, пане Петре, – чемно привiтався консул, тиснучи не по лiтах мiцну руку ветерана.

– Слава навiки Богу, – вiдповiв, iз неприхованою цiкавiстю розглядаючи гостя. – Я ще не чув, аби так вiталися украiнськi дипломати. Пам’ятаеш, Стефко, позаторiк також приходив консуль i навiть говорити не вмiв украiнською.