Царівна

Вiн слухае модних принципiв, а знаете, пане професоре, душу тих принципiв? Вона ось в тих немногих словах: «Що твое, то й мое, але що мое, то не твое!» Зрозумiли, куди стежка в горох? Але найно, – шепотiв злобно, – я заграю йому iншоi пiсеньки! Заграю ii лише най ще трошки зажде! Я лагiдний, доки лагiдний, але як раз страчу терпеливiсть, тодi не ручу за себе!..

І пiшов. Ще дзвенить менi його масний, фарисейський голос в ушах, ще хата мов тремтить досi, як трiснув сiнними дверми за собою. Як я його ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.

Таким самим солодким, жалiсним, рiвним голосом обманюе вiн i мужикiв, видирае з них грошi за найменшу провину, за дрiбку сухого ломаччя або за те, як здибле кого в лiсi…

Я перешукала судорожно тремтячими пальцями всi висувки свого комоду, всi пуделка в нiй. Думала найти хоч щось, на грiш подобаюче. Але я найшла лише кiлька старих, продiрявлених монет, якi дiстала раз вiд бабунi…

Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.

Що дiяти?

Передумую раз у раз те, що почула.

– Посилайте грошi на дорогу i пишiть, най вертае! – радив вуйко щиро.

– І побачили б ви його, якби я пiслав грошi на дорогу! – смiявся надлiсничий. – Поверне вiн сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе! Не знаете? До часу збанок воду носить!..

Я закрила очi руками, а вiн з’явився перед моею душею.

З’явився блiдий, з тлiючими очима, в старiй одежi, голодний!

Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силi тобi помогти! Я, царiвна твоя!

І я наче зiв’яла вiд двох годин.

* * *

Минають днi, минають ночi,

Минае лiто. Шелестить

Пожовкле листя, гаснуть очi,

Заснули думи, серце спить.

І все заснуло, i не знаю

Чи я живу, чи доживаю,

Чи так по свiту волочусь,

Бо вже не плачу й не смiюсь…

    Т. Шевченко

Чи моя душа з утоми завмерла? Чи вбiйча, безнадiйна одностайнiсть зробила мене байдужою? Я вже не розумiю себе. Живу вiд рана до вечора, бо вечора дiждатися треба, а нiч пересиплюю, бо за нею наступае ранок.

Деколи обзиваеться в менi голос, що життя винно менi ще багато. Тодi згадую його i розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокiй цей – то ледоватий, тупий сум.

Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсiм iз сил. Тодi кидаюсь де-небудь у траву i придивляюся малесеньким, ледве видним мушкам, як кружляють у воздусi. Часом засипляю, а вiн – немов лише того ждав – присниться.