Царівна

 – Я би навiть важилася сказати, що в мене е дуже великий дар до того. В деяких хвилях вiдчуваю так виразно, що я, властиво, натура, страшно жадiбна життя! Берусь за все надто гарячково, так мовби менi не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра i зла життевого! Що це таке?

– Це вже вдача така, – вiдповiв вiн, i його очi промайнули палко по менi. – Я не можу цього об собi сказати. Менi чогось зовсiм не спiшно знати, що даруе менi доля, хiба дещо рад би я знати. – Нараз спитав живо, вп’яливши в мене своi великi чорнi очi (ми вже сидiли): – Ви знаете, хто був мiй батько?

– Знаю!

Мовчанка.

– Моя мати вмерла цiлком молодою, я навiть i не пам’ятаю ii…

– І я свою ледве пам’ятаю, – замiтила я пiвголосом.

– Так? Бо мою забрали боги етикету; отже, вiд тих нема менi чого доброго надiятись. Скiльки-то зароду зла в менi, – iронiзував, – а скiльки легкодушностi! Ви би не повiрили!

– Ви самi в то не вiрите, ви, певно, лиш огiрченi!

– О, в цiй хвилi зовсiм нi! – вiдповiв майже весело.

 – Тi, що пересвiдчували мене об тiм, то люди практичнi, розважнi – i може, й не помиляються. Врештi я й сам вiрю, що можна унаслiдити, наприклад, характер i т. п. Чому би це не мало бути правдою? Одно виявилося вже. Я палкий, непостiйний, навiть пристрасний, а деколи то нi з цього нi з того не додержу вiри, мов та собака! – i засмiявся тихо.

– О! чому ви так говорите?

– То не говорити вам того?

– Нi!

– Коли менi хочеться вам це сказати!

– То ви справдi такi?

– Справдi.

– Я не вiрю.

Не вiрю, що ви вiроломнi супроти себе!

Вiн поглянув на мене зчудованим поглядом.

– Супроти себе? Нi, над тим я не думав. Я думав об вiроломностi супроти других, а це знов щось iнше.

– Ну, це щось майже звичайне, – сказала я. – Чому лише одну картину любити в своiм життi, коли iх так багато?

– Тепер ви iронiзуете…

– О, зовсiм нi. В мене суть своi погляди на вiрнiсть.

– Але деякi картини зостаються нам прецiнь майже на цiле життя в пам’ятi, – промовив потiм зниженим голосом.

 – Примiром, котрi роблять на нас своею красою або своiм сюжетом сильне враження. Ви не вiрите?

– Чому нi? Я любила свою бабуню з цiлоi душi, любила надi все, а проте люблю майже так само i свою матiр, хоч ii майже не знаю. Дивуюся сама, з якоi хвилi остався образ ii в моiй пам’ятi i чому саме з тоi хвилi! Я мала ледве три чи чотири роки i, захорувавши раз, переплакала тодi цiлу нiч, а вона не спала зi мною також цiлу нiч. Другого дня винесла мене в город.