Царівна

Ти гадаеш, що то добре, що ти слухаеш тiльки свого власного розуму, що робиш тiтцi все наперекiр? Ти повинна йти наслiпо за ii приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер iди й принеси менi з кишенi моеi буденноi камiзельки оленеву шкiрку до окуляр. Але нi, погоди!.. Чи ти знаеш, хто Орядин е? Знаеш, наприклад, що то таке соцiалiзм? Доки вiн нiчого певного в руках не мае, доти вiн нуль i доти не повинен анi женитися, анi дiвчинi про любов говорити. Це теж якiсь передчаснi зворушення, котрi я зовсiм не похваляю.

Як буде вже мати свiй кусень хлiба, тодi най приходить; а тепер – iди!

Я пiшла.

– Ти бачив ii очi, Мiлечку? – чула я ще. – Бачив, як побiлiла? Імпертинентне[37 - Імпертинентний – нахабний, зухвалий.], завзяте сотворiння!

Орядин брав дiйсно участь в концертi. Грав на скрипцi якусь чудову угорську фантазiю в супроводi фортеп’яна.

На мене мае музика ще з дитинства сильний вплив, i я була би найщасливiшою людиною в свiтi, коли би мене були музики вчили.

Та ба!

Але я любуюся i грою других. П’ю-упоююсь нею, мов любощами живоi iстоти. Плачу з незглибимого смутку i крiпшаю. Справдi, я крiпшаю, почувши голос музики. Вiдчуваю, як з нею враз пiднiмаються якiсь голоси в моiй душi i, злившись з нею водно, дзвенять одною пiснею. Тодi здаеться менi, що це пiсня моеi iстоти…

Я не могла пiд час його гри вiдiрвати вiд нього погляду.

Як же прегарно грав вiн, а й сам який був гарний!

Мое серце рвалося до нього, обнiмало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонiю? Цього я вже не знала виразно.

Знала лише те, що серце мое було переповнене чимсь сильним i що тому вiн був винен! А вiн, мабуть, вiдчув мiй погляд, вiдгадав. Раз мусив на хвилину в грi станути. Пiд час того звернув голову саме в ту сторону, де я сидiла, i його погляд спинився на менi – так гарно! Менi станула вся душа, всi думки в очах, а вiн усмiхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опiсля здавалося менi, що вираз його лиця змiняеться, так мовби вiдкрив що в моiм лицi.

З моеi пам’ятi виринули нараз тiтчинi й вуйковi болiснi слова, i мiй вид затемнився сльозами. Я опустила повiки, а вiн потягнув рiзко смиком по струнах…

Коли скiнчив грати, посипалися грiмкi оплески. Вiн склонився потрохи змiшаний i, вiдгорнувши волосся з чола, зiйшов, утомлений, в залу.

По концертi почалися танцi. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя цiла iстота розумiла тепер лиш його одного, линула до нього в дивнiй сумiщi горя i втiхи.