Царівна

Менi саме в тiй хвилi приходить на думку, що Зоня оповiдала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирае з собою ключ вiд своеi кiмнати, так що вони не можуть туди нiяким чином дiстатися, а його куфер[34 - Куфер – чемодан.] подорожнiй запертий завсiди обережно!

– Ну, вже вiн впадае кожному в очi, – додав вуйко. – Для мене вже доволi цього, що кепкуе собi з нашоi балаканки й полiтики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критикiв, а особливо таких, що не мають ще жодного становища i живуть з ласки других.

Побачимо, де вiн опиниться за двадцять рокiв! Чи не буде i для нього рiч важна дбати передовсiм про себе, а опiсля про народ. Я рад би то побачити. Вiн каже, що в нас iнтелiгенцiя замало працюе для народу, що деiнде бачив вiн iншу силу; що яка праця, така й будучнiсть, що все лиш вiд нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!

– Але ж, тату! – запротестувала нараз Лена, що досi заховувалася цiлком пасивно. – Чому вже цiлком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб вiн мав в дечiм слушнiсть? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обое аж надто часто, але вона сама признае, що вiн здiбний i не такий вузькоглядний, як нашi тутешнi люди! Врештi, що це мае нас обходити або гнiвати, як хто думае або як мильно поступае? Ми цього не робимо – i на тiм справа скiнчена! А що рiч певна i чого не можна заперечити – це те, що вiн елегантний хлопець i за ним можна пропадати.

Вiн подобаеться менi, тату!

– Лено! – скрикнула тiтка.

Але Лена вже й так мовчала.

Я також замовкла.

В моiм умi товпились чуднi думки, змагалися рiзнi голоси, а промiж них виринав вiн раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловiка те, чим вiн е.

Я би вiрила йому; ах, я би вiрила йому!..

* * *

На заходi, саме над Чорним яром i над великанською горою, подобаючою на пiрамiду й зарослою лiсом, палало небо червонявим золотом. А там далi, де Зубчаста Лиса злучалася з бiлявою скалою, там стелилися по небi прозорi, зеленяво-синi пасма хмарок…

Воздух напоений пахучою свiжiстю, а земля ще дише вогкiстю, викликаною коротким наглим дощем…

В моiм серцi немов весна прокинулася; сама дивуюся своiй веселостi, любуюся сама веселим смiхом своiм.

Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмiнялася знов думками з ним… Ах, я тому така весела!

Але чому вiн при Зонi так здержуеться, а Лену чому майже iгноруе? Зо мною вiн знов iнший. Весело-зворушений, слiдить за кожним рухом i словом моiм. Часом мiшаеться.