Царівна

Дiвчата пiдростають раз у раз, як тi гриби; i всi вони хотять замiж вийти, всi що до одноi! Може, ти хочеш остатись старою панною?

Вуйко й тiтка розсмiялися, а й Лена скривила уста до усмiху. Менi вдарило в лице, немов полум’я.

Нiчим е жiнка?

І такий бездушний, ограничений хлопець осмiлився говорити в такий спосiб о жiнках? Що давало йому до того право? Природа? Однак вiн говорив правду. Ми дiйсно вiд мужчин залежнi, мов тi рослини вiд сонця, вiд воздуха. Але ж з якоi причини? Чи та причина, – то незглибима, вiчна загадка, до котроi i приступити годi?

Я зложила шитво й вийшла нечутно до побiчноi кiмнати.

Тут було темно й тихо. Втомлена, сiла я в незамiтний кут, заслонивши лице руками.

Поодинокi слова долiтали до мене, я чула терпкий смiх тiтки, однак, не прислухаючись дальшiй розмовi, я й не розумiла нiчого.

Одне лише я знала й вiдчувала.

Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте… та що й казати! Правда? Справедливiсть? Їх нема! Нема для того, що приневолений приймати iх з другоi руки…

* * *

Щось важке, мов олово, тяжить менi на душi, а кругом мене глухо й пусто, якась порожнеча аж до божевiлля.

Чи нема нiякого виходу? Нiякого спасiння? Коли це iншi зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як тi другi, i не змогла. Благала спiвчуття, любовi й не виблагала. Часто поривае мене гiркий жаль, дика вражда супроти моiх померших родичiв, що мене в життя трутили, i я тепер безцiльно блукаю! Поривае ненависть i бiль супроти цiлого свiту…

В тихих, безголосних ночах, коли сон утiкае вiд моiх утомлених очей, я плачу.

Та що воно поможе? Одна слiзонька бiльше або менше в життi важить так мало! Впрочiм, хто iх числить?

* * *

Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий рiзнився вiд своiх товаришiв величезним ростом, вдоволеним усмiхом i грубим срiбним перснем з синiм камiнцем на пальцi.

Цей урядник хвалився, – так оповiдав вуйко, – що його жiнка, за якою саме тепер «обглядаеться», мусить бути не лиш гарна, багата й освiчена, але й музикальна, бо вiн не «пожертвуеться» кому-небудь!

Уявляючи собi його, як вiн iз своiми неповоротними рухами, iз своiм по найбiльшiй частi розiгрiтим лицем, трохи зизими[7 - Зизий – косий.] очима, шукае «музикальноi» жiнки, я розсмiялась мимоволi вголос.

Вуйко й тiтка скинули на мене оком.