Апостол черні. Книга 2

Вiд дитячих лiт вона не прохала нiчого, чого батьки не могли б сповнити. Але цим разом батько цього одного ii бажання не може iй сповнити i не обiцюе навiть на майбутне. Вiн не пустить ii на чужину, вiн нездужае, вона в нього едина дитина, до того в нього, як добре вiдомо, нема на це i вiдповiдних засобiв. Нехай вона студiюе фiлософiю у столицi, де вiн буде ii все близько себе мати i вiд часу до часу бачити. Але кудись за кордон виiздити – на це вiн не згодиться нiколи! Не виключене, що вона може вiддатися, може стати вчителькою при вищiй школi.

Ева поглянула на нього великим, майже проникливим поглядом i почервонiла.

– Це ще питання, – вiдповiла сухо. – Це ще велике питання.

І ще батьковi заявить, що вона вiд нього анi сотика не вiзьме. Бабуня дасть iй засоби iз свого маетку, зрештою, коли вона, Ева, стане самостiйною лiкаркою, тодi вона батька, матiр i бабуню зможе виживити. А вiн, рiдний батько, без серця i без зрозумiння для неi. Вибухнула голосним плачем i, пiшовши в куток, закрила обличчя.

По лицi о. Захарiя перебiг жаль.

– На бабуню будуеш ти свiй храм? – спитав, складаючи руки навхрест.

– Так, на бабуню. Вона мене не обманить.

– Може, я i помиляюся щодо бабунi, але ти сама можеш у своiх планах помилятися.

– Нiколи, татунцю.

– Ти ще молода, i сама не знаеш, що тобi може за пiвроку душу заповнити.

– Побачимо. А я будую на бабуню, – вiдповiла.

* * *

О. Захарiй розсмiявся смiхом, якого вона майже нiколи в нього не чула. Хотiв щось сказати, але, помiркувавши, замовк i звернувся до дверей.

Вона прискочила до нього, вхопила його за рам’я i потягнула назад у глиб кiмнати.

– Ви щось мали на устах, татку, хотiли менi щось сказати… Я вас прошу перестати вже раз ставитися до мене, як до дитини. Менi вже двадцятий рiк. Прошу вас, скажiть, що хотiли менi заявити…

Вiн поглянув на неi. В його очах заблисла сльоза. Приступивши до вiкна, звiдки смiялося ясне ранiшне небо, сказав:

– Коли я старався за руку твоеi мами, вона, як здавалося, була якимсь тягарем для бабунi Орелецькоi, тодi ще молодоi вдовицi, яка мала близьку знайомiсть з одним молодшим вiд неi чоловiком, що обiцяв з нею оженитися.

Ми з твоею мамою побралися: я – вбогий питомець, твоя мама – без батька. Маеток, що як не цiлий, то у бiльшiй частинi твоiй мамi належався, пiшов через бабунинi руки на iншi цiлi. Коли твоя мати впоминалася в неi того, що iй законно належалося, вона все ii збувала обiцянками. Я нiколи не отвирав у тiй справi уст.