Апостол черні. Книга 2

Коли скiнчили, дiвчина нараз, мов птах, несподiвано злетiла з гойданки i, розсмiявшись збиточно, пурхнула углиб лiсу, залишаючи здивованого Юлiяна.

* * *

Коли вертались, ступали по землi, де постелилося мiсячне сяйво.

– Я твоя рабиня, Юлiяне.

– Я не хочу рабинi. Я не люблю рабства.

– То якою хочеш мене мати?

– Освiченою жiнкою, украiнкою. Я не султан.

– А чи я не украiнка? Батько та мама – украiнцi, а якби й не була нею, то для твоеi любови стала б нею. А «рабинi» з серцем щироi любови ти не хочеш?

– Не хочу.

– А ось в якого строгого нараз перекинувся! Ще недавно нiчого подiбного не говорив, – кликнула, притискаючи його руку до себе. – Юлiяне, ти любиш мене?

– Не вiриш?

– Я жартую, мiй дорогий. Чого так споважнiв раптом?

– Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, «самими собою», ми щасливi, але, Ево…

– Але що, голубе? Ми ж не скажемо нiкому про нашу любов, нашi заручини, правда? – притулилася до нього, як кiтка.

Вiн не вiдповiв.

– Юлiяне? – i заглянула йому в очi.

– Ти не сказала би нiчого?

– Я – нi. А ти?

– Я – мужчина. Я вiдповiдаю за своi вчинки.

Вона помовчала хвилинку i додала тихше:

– Мiй батько не вибачить менi.

– Саме батько… саме вiн.

– Ево!.. – почули нараз близько неi захриплий голос бабунi.

– Бабуню!

Широка, мов надуте вiтрило, з розпростертими з-пiд шовковоi мантилi обiймами, наступала бабуня Орелецька просто на них.

– Змилуйся, Ево, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води i мало-мало не скотилася в глибiнь, а ти пiшла з паничем на прохiд? Не подумала ти анi на хвилину, що мене могла i смерть коло води… Гнiваюся, Ево…

Бабуня сильно засопiла.

– Не на прохiд ходила я, бабуню, а в лiс, просто в «казку», i вертаемось звiдтiля, як бачите. Успокiйтесь, бабусенько, – успокоювала живо пiдхлiбним голосом Ева. Юлiян стояв мовчки.

– Слава Богу, що вам нiчого не сталося. Чи не чули ви, як ми спiвали? Пiвголосом, стуленими устами… Пан Юлiян Цезаревич прийшов мене вiдшукати у «посольствi» вiд о.

– І тепер прошу пань, – вмiшався тут Юлiян, – вертатись до хати. А що ми добродiйку бабуню залишили на часок без огляду – це тiльки моя вина.

– Не берiть на себе вини, пане Юлiяне, я, може, ще бiльше винна, ви хотiли вертатись, а я… – докiнчила молода дiвчина.

Бабуня завернула припухлi вiд сну очi на молодця i всмiхнулася ласкаво.